Кейт Мосс - Лабіринт

— Можна мені один? — спитала вона.

Кухар обернувся, розлючений вторгненням жінки у його володіння. Та коли він побачив, хто це, його розгніване лице одразу розпливлося в безглуздій посмішці, показавши ряд гнилих зубів.

— Пані Алаїс, — сказав він привітно, витираючи руки у фартух. — Ласкаво просимо! Яка честь! Ви вже довгенько не навідувалися до нас. Ми скучили за вами.

— Жаку, — сказала вона лагідно, — я б не хотіла втручатись у ваші справи.

— У мої справи! — він розсміявся. — Як це ви можете втрутитись у мої справи?

Дитиною Алаїс проводила багато часу на кухні, спостерігаючи та навчаючись. Вона була єдиною дівчинкою, якій будь-коли Жак дозволяв переступати поріг свого чоловічого маєтку. — Ну, пані Алаїс, що я можу для вас зробити?

— Просто дати трошки хліба, Жаку, а також вина, якщо можна?

На обличчі кухаря з’явилося невдоволення.

— Пробачте мені, але ви ж не збираєтеся до річки? О цій порі та ще й без супроводу! Із вашим становищем... ще ж навіть не світало. Я чув багато різноманітних історій про...

Алаїс накрила його руку своєю:

— Ви такі добрі, Жаку, і я певна: ваше серце сповнене тільки найкращих почуттів, але зі мною все буде гаразд. Я обіцяю. Сонце вже майже зійшло. Я достеменно знаю місце, куди йду. Я побуду там і повернуся перш, аніж хтось помітить моє зникнення.

— А ваш тато знає?

Вона змовницьки приставила палець до вуст:

— Ви ж знаєте, що ні, але, будь ласка, нехай це буде нашим секретом. Я буду дуже-дуже обачною.

Жака її слова зовсім не переконали, але він сказав усе, що міг, і не сперечався. Він поволі обійшов стіл і загорнув круглий буханець у білу льняну тканину, наказав кухарчукові принести кухоль вина. Алаїс спостерігала за ним, відчуваючи тягар на серці. Останнім часом Жак рухався повільніше, важко припадаючи на лівий бік.

— Нога все ще турбує вас?

— Не надто, — збрехав він.

— Я можу перев’язати вам її пізніше, якщо хочете. Не схоже, що поріз загоюється так, як слід.

— Усе не так і погано.

— Ви користуєтеся маззю, яку я приготувала? — запитала вона, але з виразу його обличчя здогадалася, що ні.

На підтвердження її здогадки Жак розвів своїми товстими руками.

— Стільки роботи, пані, усі ці нові гості, сотні слуг, écuyers[9], конюхи, придворні дами, не кажучи вже про консулів та їхні сім’ї. Нині через таку кількість роботи важко знайти час на себе. Тільки вчора я послав...

— Дуже добре, Жаку, — сказала Алаїс, — але ваша нога не загоїться сама собою. Поріз надто глибокий.

Вона раптом зрозуміла, що стало менш гамірно. Вона підвела очі й побачила, що всі присутні на кухні дослухаються до їхньої розмови. Молодші служки сперлися ліктями на столи, із роззявленими ротами дивлячись на те, як їх запального начальника вичитували. І хто, жінка!

Вдавши, що не помічає цього, Алаїс притишила голос:

— Чому б мені не повернутися пізніше і не зробити перев’язку, взамін на ось це? — вона погладила хлібець. — Це може бути нашою другою таємницею, гаразд? Чесний обмін!

Хвильку вона гадала, що повелася надто по-панібратськи і дозволила собі зайве. Але після миттєвого вагання Жак вишкірився на знак згоди.

— Веп[10] — відповіла вона. — Добре. Я повернуся, коли сонце встане і подивлюся на рану. Dins ďabord[11].

Коли Алаїс залишила кухню, то, підіймаючись сходами, вона почула, як Жак кричить на слуг, аби ті перестали ловити гав і поверталися до роботи, вдаючи, ніби не було жодної перерви. Вона посміхнулась.

Усе було так, як і мало бути.

Алаїс рвучко відчинила важкі двері, що вели до головного двору і вступила у новий день.

Листя на в’язі, посеред огородженого подвір’я, під яким віконт Тренкавель вершив правосуддя, виглядало чорним на тлі вмираючої ночі. Гілля дерева здавалося живим через жайворонків