Олексій Підлуцький - 25 портретів на тлі епохи

більшість із них до XVIII століття стала католиками і спольщилася настільки, що навіть не розуміла литовської мови, яка збереглася лише серед темних селян. Литвини розмовляли виключно польською (ну, і хіба ще латиною), не уявляли собі майбутнього своєї коханої Литви інакше, як спільним із Польщею, але все ж не були повною мірою поляками.

Утім, уся слава і материного, і батькового родів лишалася у минулому, а майбутнє виглядало однозначним — уся Литва, а також і більша частина Польщі були складовими Російської імперії. Після поразки у Кримській війні і скасування кріпацтва Росія, здавалося, вийшла на шлях поступального розвитку і зростання своєї могутності. Жоден із «реалістів» не міг собі уявити, що могло би створити загрозу всевладдю росіян на батьківщині Пілсудського.

На формування особистості майбутнього диктатора Польщі вирішальний вплив справили три чинники — його походження, загальна атмосфера, що склалася в Литві після поразки повстання 1863 року, і навчання в російській гімназії. Пілсудський був нащадком тих, пише польський історик Мейштович, хто протягом століть ніс відповідальність за долю країни. Ніс добре чи погано, вів свою батьківщину до перемог чи до поразок, але ніс цю відповідальність. І це почуття відповідальності становило стрижень його характеру. Воно було аж ніяк не вдаваним і навіть не набутим. Це почуття було успадкованим, можна сказати вродженим.

Уже після смерті Юзеф Пілсудський здобув прізвисько «останній польський шляхтич». Його зовнішній вигляд, його погляди були типово старошляхетськими попри те, що в молоді роки він був соціалістом. Вибираючися в подорож, він завжди брав із собою три томи «Потопу» і образок Богоматері Остробрамської. Кардинал Каковський говорив про нього: «Пілсудський — це типовий польський шляхтич. Щодо існування Бога він має серйозні сумніви, а водночас до Богоматері виявляє дуже палку симпатію».

Лише за чотири роки до народження Юзефа нищівної поразки зазнало Січневе польсько-литовське повстання 1863 року. Більшість тогочасних аналітиків вважала, що ця поразка продемонструвала принципову неможливість звільнення Польщі з-під російського панування. Царат жорстоко розправлявся з усіма залишками культурної автономії на теренах колишньої Польсько-Литовської держави, поступово, але дедалі сильніше «закручував гайки». Отож дитинство та молодість Пілсудського припали на часи репресій, зневіри більшості поляків і литвинів (які не відділяли себе від перших) у самій можливості ефективної боротьби проти царату. І люди почали якось пристосовуватися. Мрії про незалежність своєї країни і відродження польської величі залишалися романтичним підліткам та небагатьом ідеалістам. Тим більше, що саме кінець XIX сторіччя став періодом бурхливого промислового розвитку Польщі. Російська Польща (так зване Царство Польське, а пізніше просто «Привіслянський край») стала найбільш індустріально розвиненим районом імперії Романових. Зростання капіталів було нерозривно пов’язане з величезним імперським ринком. Але для цього треба було дуже «щільно» співпрацювати з російською адміністрацією. Відтак горді нащадки шляхтичів поступово виробляли два обличчя: одне — лояльних підданих імперії, які ніколи не виступлять проти будь-яких дій влади, інше — опозиціонерів, але таких, як ми б зараз сказали, «кухонних», які дозволяли собі вболівати за долю уярмленої батьківщини тільки у колі родини чи найближчих друзів. І тільки на словах. Дехто з них навіть виробив собі своєрідну захисну теорію — мовляв, я збагачуюся чи роблю кар’єру в російській армії або на цивільній службі, але не для себе, а для… добра Польщі. Героєм часу став Станіслав Вокульський зі знакового роману Болеслава Пруса «Лялька». Вокульський, колишній повстанець 1863 року, із червоними, навіки обмороженими у сибірському засланні руками, із великим самозреченням наживає собі багатство на поставках для… російської армії. Бідоласі гидко, звичайно, але що поробиш — це єдиний шлях до відродження Польщі. Ті ж, хто, як батьки Пілсудського, залишався в повній опозиції до російської влади, виглядали смішними і старомодними диваками.

Юзеф ходив до російської гімназії. Шкіл з іншими мовами викладання тоді в Литві просто не було. «Апухтінська», як її називали, школа не лише русифікувала. Головною метою виховання було переконати дітей у другосортності польської мови та культури, довести їм, що життєвий успіх можна осягнути лише на «общєрусскіх» шляхах. Когось ця школа ламала і на ціле довге майбутнє життя робила безхребетним конформістом. Пілсудський же щодня йшов до гімназії як на бій. Саме зі школи він виніс на все життя стійку ненависть не тільки до царя та його слуг, а й до Росії як такої, до російської мови та культури, які він, до речі, дуже добре знав.

Будучи ще гімназистом-старшокласником, він вирішив присвятити все своє життя одній-єдиній меті — руйнуванню Російської імперії. Не тільки відродженню Польсько-Литовської держави, а й звільненню від російського панування всіх поневолених імперією народів. І на відміну від багатьох, дуже багатьох романтичних юнаків не занехаяв через кілька років своїх ідеалів під тиском життєвих обставин. До досягнення сформульованих ще в юності цілей він методично й уперто йшов усе своє довге життя.

Від Токіо до Маґдебурґа

У біографії молодого Пілсудського можна провести чимало аналогій з життєписом іншої непересічної фігури XX століття… Володимира Ульянова (Леніна). Так само, як і «вождя світового пролетаріату», Пілсудського за участь у студентських заворушеннях було виключено з першого курсу університету, до якого він уже більше ніколи не повернувся. Леніна виключали з Казанського університету, а Пілсудського — з Харківського, росіянина — з юридичного факультету, а литвина — з медичного. Але обидва назавжди залишили свою альма-матер у віці 18 років. Та оскільки Пілсудський був на три роки старший від Ульянова, то сталося це на три роки раніше — 1885 року. А вже через два роки Пілсудського було засуджено за підготовку замаху на російського царя Олександра III — саме за цей злочин було страчено старшого брата Леніна — Олександра. У випадку Пілсудського суд не мав практично ніяких доказів, відтак він, порівнянно з Ульяновим-старшим, відбувся легко — його «лише» вислали на 5 років до Сибіру, до Кіренська та Тунки. На відміну від Ульянова, який відправився цим же маршрутом за кілька років, Пілсудський не отримував практично ніякої матеріальної підтримки з дому, отож заробляв собі на хліб, навчаючи місцевих дітей