Богдан Рута - Учень мольфара

– Що з дівчиною? – запитав Назар.

– Заслабла. Ми мокрі були, змерзли.

Олена витягла з наплічника ковдри і накрила потерпілих. Назар дістав ліки. Дівчина була напівпритомною. Вони ледь змогли змусити її проковтнути трошки відвару. Хлопці були трохи в ліпшому стані. Їм дали дрібку їжі та ліки. Два дні Назар з Оленою відпоювали потерпілих відварами та потрошку підгодовували. Нарешті хлопці відчули, що можуть іти. Дівчина була ще хвора, але їй стало набагато краще. Вони спорудили ноші, поклали її туди і рушили до найближчого населеного пункту. Назар добре знав цю місцевість, та йшли повільно.

Туристи розповіли, що вони захотіли відпочити у Карпатах. Перед поїздкою вони читали багато інформації про цей регіон, і їх увагу привернула легенда про Несамовите озеро. От вони й вирішили перевірити, чи правда це, чи ні. Насправді ніхто з них у легенди не вірив, тож це була просто весела подорож до екзотичного мальовничого місця. Прибули вони до бази «Заросляк» вранці, заплатили за вхід, узяли мапу і рушили до озера. Йшли досить довго, годин п’ять, кружляючи якимись стежками, увесь час збиваючись з дороги. Нарешті вийшли до озера. Краса цього місця вразила їх. Ніхто, крім них, цього дня біля озера не відпочивав. Чи то вже всі пішли, чи дійсно то був тільки їхній день. Після всіх цих пригод їм стало здаватися, що то навмисне Всесвіт залишив їх там самих. Хотіли перевірити – отримайте результат. І перевірили. Полізли купатися. Дівчина – її звали Ірою – зайшла по коліна, тому що вода була крижана. А хлопці – Максим та Ігор – залізли аж на середину озера. Було воно дійсно неглибоке. Та веселилися вони недовго. Максим раптом почав тонути. Дивно, дно було під ногами, і раптом кудись зникло. А крижана вода стискала м’язи і тягла донизу. Ігор ледве його витяг. А потім почалося те, про що вони згадувати не хочуть. Сонце, що яскраво світило на небі, раптово зникло, налетів дикий крижаний вітер, почав падати град. Вода у озері здіймалася велетенськими хвилями. Нічого не стало видно навколо. Хлопці та дівчина ледве встигли одягтися. Їх погнало шквальним вітром кудись убік. Вони схопилися за руки, намагаючись втриматися на місці, але не могли. Так і гнало їх, поки гроза не вщухла. Скільки часу це тривало, вони не знали. Потім, коли все скінчилося, вони почали блукати горами, намагаючись знайти якесь село, та все було марно. Мобільні телефони промокли наскрізь, та й зв’язку в цій місцевості не було. Так вони брели, доки не знайшли ту розвалену стіну. Ірині вже було зовсім погано, вони кілька днів нічого не їли, крім ягід, які вони могли розрізнити як їстівні. Завдяки їм і протримались так довго.

– Більше ніяких Карпат. І ніяких перевірок, – впевнено сказав Максим.

– Угу, – підтвердив Ігор.

«Треба, щоб вони цю розповідь Владу повторили. Та він такий, що і їм не повірить», – подумала Олена.

Господи! Влад! Скільки ж це часу пройшло з того моменту, як вона пішла до лісу і не повернулася? Днів зо три? Там же всі, мабуть, вже подумали, що вона загинула десь у хащах.

Нарешті, вже ввечері, вийшли на трасу. Там зупинили першу-ліпшу машину і дісталися до Ворохти. Потерпілих доправили до лікарні, а Назар з Оленою швиденько втекли. Олена не збиралася ставати зіркою екрану і давати інтерв’ю всім підряд про те, як вони врятували зниклих безвісти туристів. Її теж вже розшукували аж три дні. Звичайно, дівчині таки довелося пояснювати у поліції, де вона була увесь цей час. Сказала, що заблукала вночі, потім випадково набрела на Назара, а тоді вони знайшли туристів. От і все. Поки вона все це розповідала, сидячи у відділку, туди примчали Ольга, Влад і Антон, яким зателефонували, що дівчина знайшлася. Вони ледве не задушили Олену в обіймах. Влад навіть не дорікав їй за те, що тоді не дозволила її супроводити, такий був радий, що вона жива-здорова.

– Ну все, досить з мене цих Карпат! – сказав він таким тоном, що стало зрозуміло – вони їдуть додому сьогодні ж.

– У мене ще відпустка не закінчилась, – промовила Олена і глянула на Назара, що сидів біля столу слідчого і спостерігав за цією картиною щасливої зустрічі.

– Дома догуляєш, – відрізав Влад. – Повертаємось якнайшвидше.

– Не вказуй мені, що робити, – сказала Олена.

Запанувала тиша. Вона раніше ніколи так не розмовляла. Тим більше з Владом. Завжди була спокійна, витримана, приязна. Влад заціпенів.

– Нууу… – протягнув він нерішуче. – А коли тоді?

– Коли я відчую, що вже час, – сказала вона твердо. – То я можу йти? – запитала вона у поліцейського?

– Угу, – він поглянув на неї з цікавістю. – Можете.

– Дякую! – відповіла дівчина і обернулася до друзів. – Ви йдіть, я зараз. Ідіть, ідіть, – додала наполегливо, бачачи, що вони нерішуче застигли на порозі.

Друзі рушили з кабінету. Олена підійшла до Назара.

– Ти йдеш?

Він кивнув. Вони вийшли за двері і попрямували до виходу.

– Я хочу подякувати, – сказала Олена, зупиняючись і дивлячись у чорні блискучі очі Назара. – За все.

– А я тобі. За все.

– Передай йому, що я пам’ятатиму. І вдячна.

– Передам. Ти знаєш, що то є твоя доля. То є твій вибір. Щасти тобі!

– І вам обом!

Олена стисла його долоню у своїх. Міцно-міцно. І відчула, як його сила і тепло перетікають до її тіла. Повільно, а потім все швидше, і ось її вже заливає хвиля впевненості. У тому, де її доля. Де її