Світлана Талан - Матусин оберіг

«Іноді тобі може здаватися, що і школа не така, і вчителька, і твої однокласники. Не переймайся, доню, таке трапляється. Тобі, наприклад, одна людина не подобається, а інша вважає її хорошою. Сприймай людей такими, якими вони є, але вчися відрізняти добро від зла. І головне: не накопичуй у душі образи, не засмічуй її брудом. Душа має залишатися чистою…»

Олеся замислилася. Їй одразу не все було зрозуміло і важко второпати, як зберегти чистою душу, але вона вже знала, що має час для того, аби все це збагнути і зрозуміти. Мама писала їй про стосунки з подружками:

«У тебе є добра подружка? Сподіваюсь, що так. З нею ти можеш поділитися секретом та чимось потаємним? Якщо так, то це добре. Слова “моя найкраща подруга” – не просто звуки, дівчатка твого віку вже знають і вміють цінувати дружбу. Хоча іноді буває, що улюблена подруга товаришує з іншими дівчатками, і тоді стає боляче. Не потрібно робити з цього трагедію. Нехай вона поспілкується з іншими, щоб зрозуміти, що саме ти є її вірною й найкращою подружкою. Погано, коли людина залишається зі своїми проблемами сам на сам», –

прочитала Олеся й одразу згадала Ніну. Вона дійсно часто гуляла з іншими дівчатками, але це не заважало їм спілкуватися й далі дружити. Мама радила, як будувати стосунки з однолітками і ще багато цікавого.

«Моя дівчинко, мені здається, що настав час поговорити про хлопчиків, – прочитала Олеся й зашарілася. – Хто, як не мама, повинен почати з тобою таку розмову? У твоєму віці у дівчаток з’являється зацікавленість ними. І не заперечуй! Напевно, і тобі хтось із них симпатичний?»

«Ніби про Іванка дізналася, – майнула думка в дівчинки. – Я ж нікому про це не розповідала!»

«Якщо ти намалювала сердечко, проткнуте стрілою, з іменем якогось симпатичного хлопчика, то це нормально, – прочитала Олеся, і її щоки спаленіли аж до вух. Так, вона якось намалювала таке сердечко, написала ім’я Іванка, але ж нікому не показувала! – Це означає, що ти – нормальна дівчинка, якій починають подобатися хлопчики. Про закоханість і велике кохання тут казати ще рано, напевно, це прояв твоєї симпатії. Може трапитись так, що твій об’єкт уваги не помічатиме тебе, тож будь готова до такого. А інший хлопчик, навпаки, дістає тебе придирками, смикає за коси, показує язика й навіть насміхається. Знай, доню, що хлопчаки не такі романтичні, як дівчатка, тому такою своєю поведінкою можуть показувати, що дівчинка подобається. Складно? Так, життя – складна річ, але я намагатимусь тобі допомогти розібратися…»

У кінці листа – поцілунок, відбиток мамин губ і такі слова:

«Лесечко, пам’ятай, я люблю тебе однаково: коли ти спиш чи коли в школі, коли вдома чи з друзями, люблю тебе, коли ти зразкова дівчинка з янгольським характером і коли показуєш зубки. Мене може засмучувати твоя поведінка, бо вона не завжди може відповідати моїм очікуванням, але я все одно люблю тебе безмежно! Не забувай про це і знай: я завжди поруч із тобою. До нової зустрічі, сонечко, уже за рік!»

– Дякую, матусю, – пошепки промовила Олеся й торкнулася губами відбитку на аркуші. – І я тебе люблю! Дуже-дуже!

На душі в Олесі була суміш суму та радощів. Мама її не забула, вона любить її і знає про життя так, ніби й зараз десь поруч. На мить Олесі здалося, що вона відчула запах улюблених маминих парфумів. Дівчинка навіть озирнулася, чи, бува, немає мами поруч, чи не вийшла вона на хвильку з кімнати, написавши їй листа? Навколо нікого, лише сонечко піднялося над землею, заглянуло у квітучий садок, потім у кімнату й пустило до неї свої грайливі промінчики. Олеся понюхала папір. Так і є! Аркуші пахли маминими парфумами! Дитина приклала лист до щоки й довго так сиділа, насолоджуючись знайомим запахом. Аркуші пахли конвалією й весною. Дівчинка поцілувала кожен листочок, де мамина рука старанно вивела кожне слово. Увесь минулий рік мамин лист був порадником і другом, її надією, рятівним колом, самим життям. Зараз мама подарувала їй іще один рік надії, й Олеся тішилася з того, що тепер можна буде перечитувати кожне слово, аж поки не вивчить увесь лист напам’ять. Дівчинка не знала, що біда вже чекала на неї, причаївшись десь у темному куточку оселі, там, куди не дісталися світні теплі промінчики весняного сонечка.

Щойно закінчився навчальний рік і розпочалися літні канікули, до будинку під’їхав білий мікроавтобус. З нього, важко дихаючи, вийшла Раїса Іванівна, й одразу до неї підтюпцем побіг батько, почав вивантажувати клунки. Олеся спостерігала, як речі Вусатої Гори татко переносив до хати. Дівчинка пішла подивитися, куди саме їх носить чоловік. Клунки лежали в маминій кімнаті, на її ліжку. Олеся згадала, як тут востаннє бачила маму живою, як її тремтячі пальці торкалися доньчиного обличчя. Ненька знала, що вже помирає, і того останнього вечора прощалася з Олесею. Дівчинці стало так сумно! Було боляче дивитися, як повеселілий батько метушиться, заносячи речі, кладе їх на мамине ліжко. Доньці хотілося заснути, потім прокинутися, зайти до мами в кімнату й побачити її живою, нехай і хворою, але щоб живою. Олеся вийшла з кімнати, і батько її зачепив великим клунком.

– Не заважай! – кинув чоловік на ходу.

– Не буду, – сказала дівчинка, але він не чув – помчав по інші речі до машини.

Олеся сходила до Ніни, але, крім п’яного батька, нікого вдома не виявилося, і дівчинка пішла на кладовище. Вони жили на околиці селища, тож дорога була не дуже й далека. Олеся вийшла на прямий шлях до кладовища. Вона не любила сюди ходити. Дівчинку лякали великі дерева, які загрозливо шуміли гіллям, вона боялася, що з кущів навколо кладовища вискочить лисиця або навіть вовк, також її жахали високі хрести. Але цього разу бажання побути наодинці з мамою було непереборним і сильнішим за її страхи.

Олеся здалеку побачила гранітний пам’ятник із маминим портретом, і страх як рукою зняло. Вона пришвидшила ходу і вже за хвилю була біля могили матері. Дитина поцілувала портрет. Він був теплим від сонця. Дівчинка сіла на лавку, яку змайстрував батько, задивилася на рідне зображення. До неї усміхалася щаслива мама.

– Привіт, матусю! – сказала Олеся. – Як тобі там? Ти там, із Богом, а я тут, з татком і Вусатою Горою. Ти ще не знаєш, хто це?