Сергій Ухачевський - Казка старого мельника

застану тут якогось лісовика або мавку... Та цілуватися я вже не буду ні з ким — навчений.

Він нікого не побачив і вже зібрався повертатися до Князівни, аж знову почув голос:

— Миколко, допоможи...

Миколка здивовано зупинився, знову озирнувся і запитав:

— Ти хто такий, звідкіля знаєш, як мене звати? Та й коли хочеш, щоб я тобі допоміг, покажись.

Кволий тихий голос почувся з високої трави:

— Я — лісовик Буркотун. Перетворила мене зла повітруля на черепашку. А потім перекинула на спину і поклала у траву. А я не можу стати на ноги, аби знову обернутися лісовиком... Допоможи — я тобі у пригоді стану...

Миколка пішов на голос, шукаючи у траві черепашку, і відказав:

— Не треба мені від тебе нічого.

І враз побачив під ногами перевернуту тваринку, яка лежала на спині і безсило перебирала у повітрі ніжками. Він нахилився, перекинув її, підніс до води, дав попити, дав хлібця з торбинки. І тут сталося диво! Черепашка обернулася на кирпатого рудого чоловічка, маленького і кумедного, що зростом не дотягував Миколці й до грудей. Одягнений у лахміття, на голові — зелений потертий капелюх з пом’ятими крисами. Чоловічок мав замурзане обличчя, неохайні, забруднені болотом черевики та вичовгані на колінах штани. Він став перед Миколкою, вклонився і сказав:

— Дякую тобі, Миколко, що виручив мене. А то я тут би і загинув.

— А за що ж тебе так повітруля покарала, чим ти перед нею завинив?

Лісовик відмахнувся:

— Пішов поголос, начебто ми, лісовики, уміємо шукати скарби. То й вона хотіла, щоб я привів її до скарбу із золотом.

— А що, — може, справді умієте?

— Та де там! — очі у Буркотуна по-зрадницьки забігали. — Брешуть люди. Якби я умів шукати золото, чи ходив би ось таким обірванцем? — провів рукою, показуючи, який у нього злиденний одяг. — Одначе за твою доброту я мушу тобі віддячити. Такий у нас, чарівних створінь, закон. Тож візьми од мене на пам’ять оцього пищика. Це пищик не простий... — подав свистульку. — Як біда раптом прийде, свисни у нього, а я не забарюся прийти на допомогу.

Миколка знизав плечима:

— Дякую, добрий чоловіче. Та чим ти мені допоможеш у моїй біді? Пішов я у служіння до Лісової Княгині на сім літ за поцілунок...

— То не біда, Миколко, то щастя їй служити! — запевнив лісовик. — А сім літ минуть, як один день, і не помітиш!

— Для вас — так, ви, лісові створіння, сотні літ живете... — зітхнув Миколка.

— Не думай про свою біду, і буде в тебе все гаразд. Повертайся до Князівни, напої її водицею... Тільки про мене поки нікому нічого не кажи.

Не встиг Миколка й оком змигнути, як лісовик Буркотун зник. Парубок тільки знизав плечима, подивився під ноги, чи не перетворився, бува, той знову на черепашку, поклав пищик до своєї торби, поніс чашу з водою Князівні та пробурмотів собі під носа:

— Жив собі спокійно, аж тут на мене звалилася казка... І почалось...

Він приніс Князівні воду, подав і став перед нею, чекаючи наступних вказівок. Вона взяла чашу і здивовано на неї поглянула. А Миколка й не помітив, як його проста дерев’яна кружка перетворилася на величну порцелянову чашу зі срібним ободом, а в ній заграв багряними барвами червоний напій. Він розливався пахощами квітів, меду, пряних трав, сонця...

Князівна надпила з чаші й відказала:

— З таких кубків достойні пити шляхетні особи. Ти мене дивуєш, Миколко... А цей напій —найкраще, що я будь-коли пила, — і передала йому чашу. — Допий.

Миколка здивовано оглянув кубок, надпив диво-напою і відчув, що у нього вливаються сили, звеличується дух, зникає страх перед майбутнім.

— Миколко, — промовила Князівна, подивившись на хлопця, — ти випив з чаші добра. Тепер ти будеш творити тільки добро. Проте нам не варто баритись. Час рушати в путь... Допоможи мені сісти на коня.

І тут Миколка помітив, що у Князівни зникли глибокі зморшки. Вона помолодшала. Її вицвілий плащ знову набрав кольорів. Він підсадив Князівну на коня, сам сів позаду. І вони рушили в далеку дорогу, полями, лугами, лісами...

Чи довго, чи не довго їхали дорогами незвіданими, де немає люду християнського, тільки звірі лісові, що раз у раз виходили зі своїх схованок і вклонялися мандрівній Князівні та її слузі. Вона велично махала рукою їм у відповідь. З’являлися дорогою і лісовики-буркотуни, що назбирали для Князівни коштовностей. Вони розкривали перед нею мішки, а в них виблискувало різнокольорове дорогоцінне каміння, таке, якого світ людей ніколи не бачив і, мабуть, ніколи й не побачить. Князівна милостиво дивилась на цих невисоких працьовитих чоловічків, перемащених з ніг до голови землею та з потертими на колінах штанями. Вони щось невиразно буркотіли собі під носа, вітаючи Князівну.

— Нехай звірята несуть до мого палацу... — наказала вона, й буркотуни поштиво вклонились і промовили хором:

— Буде зроблено, люба Князівно!

Мавки лісові виходили до дороги, витанцьовували свої чарівні незбагненні танці та грали собі на лютнях та флейтах. Це дійство дозволено бачити тільки наближеним Князівни. А коли простий смертний погляне — осліпне і втратить слух до кінця свого віку, а уста його будуть запечатані до Страшного Суду, щоб нікому не міг розповісти