Інгрід Нолль - Аптекарка

Сама того не хотячи, я його обійняла. Тоді пішла в банк і взяла кредит, який ще й отримала на вкрай невигідних умовах.

Левін був щасливий і, здавалося, з ранку до вечора їздив на «порше»; на щастя, якраз розпочалися семестрові канікули.

Не встигала ще закінчуватися моя зміна, як він уже мене забирав. Ми мчали у Франкфурт або Штутґарт, а на вихідних їздили до Середземного або Північного моря. Мене почали брати сумніви, чи, бува, я не зробила йому тільки гірше. Що, як він загине в автокатастрофі, як американський актор Джеймс Дін? Тоді на згадку про мого єдиного потенційного кандидата на одруження мені залишиться лише гора боргів.

Коли через два тижні я сиділа біля ліжка Германа Ґрабера, то в мене зовсім не виникало враження, що я перебуваю біля ложа невиліковно хворого. Старий був бадьорий і роздумував над планами.

— Якщо нам пощастить, — казав він, — то мене випишуть уже наступного тижня. Лікарі хочуть умовити мене найняти доглядальницю, але я не маю ані найменшого бажання викидати гроші на вітер. Марґо хай і не наймудріша, але точно впорається сама.

Після відвідин лікарні ми поїхали на віллу. Левін косив газон, а я говорила з Марґо.

— Пан Ґрабер, найпевніше, невдовзі повернеться, — розповідала їй. — Чи могли б ви за потреби ще й доглядати за ним — я маю на увазі додатково, окрім іншої роботи по дому.

— Та, — відповіла Марґо і попросила, до речі, вищу зарплату.

Дорогою додому Левін був як чорна хмара.

— Нічого не кажи, — звернувся він до мене. — Ти отримаєш свої гроші. Хто ж думав, що той старий кістяк очуняє!

— Не хвилюйся, гроші зачекають. Але нам доведеться навідуватися до нього частіше, коли він знову повернеться додому. Я не знаю, чи можна довірити Марґо таку відповідальність, — мені вона видається не вельми компетентною.

— З чого ти взяла? — запитав Левін. — Вона саме те, що треба. Чого ще хотіти за такої зарплати; я навіть якось піймав діда на тому, як він розглядав сад крізь бінокль — Марґо засмагає топлес. Це я підшукав її для нього. Усі інші були нікудишні.

Я дізналася, що він знав Марґо ще з початкової школи. Щоправда, вона потім перейшла до звичайної школи, а він — у гімназію. Покинувши навчання на кравчиню, дівчина працювала на якійсь фабриці, а тоді сиділа без роботи.

Марґо була затятим курцем і худою, як дошка. Через незрозуміле передчуття я запитала:

— Вона колись мала справу з наркотиками?

— А це тут до чого?

Я нічого не розповідала Левіну про свій попередній досвід; Марґо підходила під образ бідолашних душ, з якими мені доводилося мати справу. Щоправда, це завжди були знедолені чоловіки. А щодо Марґо я якось раптово усвідомила: вона мені не подобалася.

Моя — спершу поверхова — відраза до Марґо поглибилася, коли кількома днями пізніше Доріт (не приховуючи власного задоволення) розповіла мені, що бачила, як в авто Левіна сідала якась жінка. Звісно ж, я одразу запитала про її вигляд.

— Я гадала, що у твого коханого кращий смак. Вона — абсолютна твоя протилежність.

Хоч я й підозрювала, що йшлося про Марґо, але все ж хотіла, щоб Доріт описала ту жінку детальніше.

— Погано пофарбована, під білими пасмами проступають сиві клубочки, висушена, віком десь така ж, як і Левін; убогий, банальний екземпляр.

То була вона. Опис потрапив у яблучко. Я вишкірилася. Єдине, про що забула сказати Доріт, то це про обгризені нігті.

Я потрапила до хірургічного відділення з власного бажання, адже у жодному разі не хотіла розділяти палату з сусідкою, якій доводилося б вигодовувати малюка кожні кілька годин. Я ніколи не була оптимісткою і за життя переконалася уже не раз, що нормальне щастя інших жінок мені не судилося. Але пані Гірте це заперечила.

— Дурниці, — сказала вона. — Усе ще попереду.

— Доріт своїм прикладом завжди показувала, як усе могло би бути. На відміну від мене, її справді любили батьки, а не використовували для власного марнославства.

— Господи, — мовила пані Гірте, — я от не знаю, чи захотіла би помінятися місцями з вашою подругою; коли я побачила вчора її вимученого чоловіка… він їй у тати годиться.

Звісно ж, я стала на захист Ґеро.

— Звісно, він не молодий та веселий. Але загалом вона щасливо одружилася.

На обличчі пані Гірте я прочитала запитання: «А ви?» Проте вона промовчала, адже точно знала, що я сама їй усе розповім, і — принаймні в мене — на це ще залишилося достатньо часу.

Пані Гірте кривить душею. Мені здається, що вона раніше боготворила свого директора так, як зараз головного лікаря. Напередодні нічна медична сестра підловила мене на розповіді й вичитала. Мовляв, пані Гірте потребує спокою. Але тут вона схибила. Моя сусідка запевнила її, що спить значно краще, коли біля неї ллється монотонний потік розповіді. І він не пересохнув. Цього разу йшлося про Марґо.

У нашій квартирі побувала жінка. Я носом це чула, нутром відчувала. Гачки вішаків у шафі для одягу в мене завжди дивилися в одному напрямку, щоб у разі пожежі я могла зірвати увесь одяг одним ривком. Цього мене навчила мати, і я педантично дотримуюся такого порядку. Сукня в синю смужку, а також літня бірюзова висіли неправильно. Я перевірила ванну. Відвідувачі Левіна, звісно ж, мали право тут мити руки. (Але в моїй шафі їм точно не місце.) В унітазі плавав