Ульф Старк - Різдво у лісі

Їх не було всеньку ніч.

І ще майже цілий день.

— Що можна робити надворі в таку негоду? — схлипує мама.

— Ніна вічно щось як встругне, — каже Анкі.

— Тільки б їх не зловив лис, — озивається дідусь.

— Не кажіть дурниць, — каже тітка Інка. — Мабуть, вони подалися зводити хатинку з гілля, та й заблукали.

Тато сидить із капелюхом на колінах і плаче так, що сльози капають на підкладку і лишають нові негарні плями.

— А що як я забагато балакав про капелюх? — питає він. — Мабуть, Ніна засмутилася, коли я дорікнув їй за снігового кролика, якого вона в нього посадила.

— Авжеж, засмутилася, — каже мама. — Прибери цього бісового капелюха з-перед очей.

Тато запихає капелюха в шафу.

Потім він кладе лапу дідусеві на плече.

— Мені їх так бракує, — зітхає він. — Може, ви придумаєте, що нам робити?

— Спробую щось придумати, — відповідає дідусь.

Він прикладає лапу до носа й замислюється, а тоді каже:

— Якщо дуже про когось думати — чи то про кролика, чи про когось іншого, то він може відчути, що про нього думають.

— Тож коли ми сядемо колом, візьмемося за лапи й будемо думати про Ніну та Кайна, то вони, напевно, відчують наші думки і повернуться додому.

Усім сподобалася ця пропозиція.

Вони беруться за руки — кролики, борсук, їжак, білочка, миші, ну, крім мишенят, які сплять у своїх спальних мішках — і заходжуються думати про Ніну та Кайна.

Усі згадують, які вони були кумедні. Як заплутувалися влітку у траві. І які крихітні були немовлятами.

Час од часу хтось із них вибігає надвір і дивиться, чи вони не йдуть.

Але щоразу повертається в нору й хитає головою.

— Уже сутеніє, — каже тато.

Потім одне найнеслухняніше кроленя вибігає надвір, щоб разочок перекинутися перекидом і попісяти.

За мить воно заглядає в нору й кричить:

— Гном! Він уже тут!

— Годі плести дурниці, — суворо каже тато.

Але то справді він! Гном! У шкарпетці на голові. І з ним кроленята. А ще — джміль у сірниковій коробочці.

Вони їдуть на санчатах, які Буркотун знайшов у столярні. Їх тягне лис, що з нагоди Святвечора пообіцяв гарно поводитися і нікого не з’їсти. Буркотун прикріпив на санчата ліхтар і мосяжнові дзвоники, які весь час дзеленчать.

Адже гномові не годиться їхати на санчатах абияк.

— Веселого Різдва! Я привіз ваших дітей! — гукає він.

— А ми привезли гнома! — гукають Ніна та Кайн.

Вони зістрибують із санчат просто мамі й татові в обійми. А кроленята й миші обступають гнома і без кінця-краю обіймають його.

— Ви мене задушите! — сичить він, але доволі доброзичливо.

— На Різдво годиться без кінця-краю обійматися, — кажуть вони.

Потім тато-кролик, попри все, іде надіти на голову капелюх, щоб можна було зняти його й поклонитися.

— Ласкаво просимо, любий гноме, — каже він. — І дякуємо, що ти привіз сюди наших дітей.

Буркотун стягає зі своєї голови шкарпетку й собі кланяється.

— Я не хотів, щоб вони жили в мене, — каже він.

Потім дідусь співає свою пісню. Він співає її двічі поспіль, бо вона дуже коротка:

Тоді вони танцюють навколо ялинки. А потім заходять в нору і їдять горіхові пироги, пюре з коріння, варені шишки, чорничне печиво і листяні битки, поки не лишається нічого. Врешті надходить черга подарунків.

Гном отримує багато всякої всячини. Та найбільше радіє, коли йому вручають червоний вимпел — його улюблену гномську шапку.

— Красненько дякую, — каже він. — Я без неї, як без рук! І вона якраз на мене. Це моє найкраще Різдво за сто років.

— Наше теж, — каже Ніна. — А можна тебе щось запитати?

— Можна, тільки коротко, щоб мені не довелося довго відповідати.

— А чого святкують Різдво?

— Через те, що на світ з’явилося дитя, — відповідає гном.

— Тоді в нас подвійне свято, — каже тато. — Бо в нас з’явилося двоє дітей!

Потім він дивиться на Ніну та Кайна.

— Щасливого Різдва! — вигукує тато, підкидаючи капелюх до неба.

Тут