Ульф Старк - Різдво у лісі

Герой цієї книжки — гном Буркотун, розсердившись через втрачену шапку і рукавиці, не хотів святкувати Різдво. Та попри буркотливий характер і невдоволення усім довкола, напередодні свята Буркотун робить багато дрібних і великих добрих справ. Він рятує джмеля, який може загинути від холоду. А ще — дає прихисток кроленятам, що в завірюху відбилися від дому, шукаючи гнома, без якого Різдво не настане.
Чи вдасться вухастикам зустріти свято в родинному затишку — читайте у різдвяній казці відомого шведського письменника Ульфа Старка, яку дивовижно проілюструвала Ева Еріксон.

Буркотун крадькома прошмигує котячим віконцем у будинок.

Адже він не більший за кота. І за справдешніх хатніх гномів. А вони всі маленькі, меткі й недобрі. До того ж увесь час ходять у сірому вбранні, тільки шапочка в них червона, тож вони завжди непомітні для людського ока.

Щодня Буркотун обходить будинок, хоч у ньому давно ніхто не живе. Останні п’ятдесят років точно. Він оглядає там геть усе. Пробує полежати на ліжку, попіднімати-поопускати штори і погойдатися на іграшковому коні в кімнаті, що належала дівчинці. Це подобається йому найдужче.

Насамкінець Буркотун заводить настінний годинник. Це найважче. Бо він туди не дістає. Але хатні гноми завжди мають знати, котра година. Для цього Буркотун змайстрував драбину. Коли він вилазить на найвищий щабель із ключиком у руці, щось починає гудіти. Ось так:

— Джжж, джжж! Я не можу звідси вибратися. Я тут загину.

То гуде джміль, що застряв у павутинні на вікні. Що більше він смикається, то міцніше заплутується.

— І як ти там опинився? — пирхає Буркотун. — Тепер сиди й чекай, поки я налаштую годинник!

Він бурчить. Адже хатні гноми дратуються з будь-якого приводу.

Однак невдовзі він злазить драбиною вниз і визволяє джмеля.

— Лишенько, тепер мені доведеться ще й про тебе дбати, щоб ти тут до Різдва не замерз, — невдоволено каже Буркотун.

Тоді він зиркає на годинник.

— Ну ось, через тебе я запізнився!

— Куди запізнився?

— Запалювати свічки. Та перестань уже гудіти!

Буркотун хапає в руки джмеля і біжить запалювати першу　свічку Адвенту. Адже справжні гноми завжди запалюють першу свічку першого грудня, хоч би в який день тижня то випало.

— Як святково! А як тепло і затишно! — позіхає джміль, сидячи на колінах у Буркотуна і не зводячи погляду з вогника. — Що ми робитимемо завтра?

— Нічого, — відповідає Буркотун. — Ти собі спокійно спатимеш.

— Гаразд, — відповідає джміль і засинає.

Наступного ранку Буркотун прокидається вдосвіта. Як і завше.

Він виправ свої рукавички, тож тепер йому треба вийти надвір і повісити їх сушитися.

Надворі ще темно. У шибку зазирає місяць. Буркотун взувається в чоботи з гострими носами і запалює свій ліхтар.

Потім зупиняється біля коробочки, у яку вчора поклав джмеля. Він настелив там йому з моху матрац і замість простирадлечка вкрив листком. Тепер піднімає листок і будить джмеля. Тицяє в нього пальцем доти, доки той прокидається.

— Хоч я й казав, що ти спатимеш, — бурчить він, — але, мабуть, таки візьму тебе з собою.

— Джжж, — позіхає джміль.

Буркотун садовить джмеля у ліхтар, що править йому за невеличку скляну хатку. Та ще й доволі теплу.

Потім вішає рукавиці сушитися на мотузку. А тоді киває головою в бік стайні.

— Тут раніше стояла Стелла, — мовить він. — Якось вона заходилася обмахувати себе хвостом так, що збила мене з ніг. І тоді мені довелося проганяти від неї ґедзів. Ото мав я клопіт!

Потім він проминає хлів, де вже немає жодної свині.

— А тут жив Кабанчик. Він весь час хрюкав і просив чухати потилицю. Добре, що десь подівся.

Потім Буркотун показує джмелеві курник.

— А про курей і мови немає! Які вони галасливі! Щодня безперестанку бігали і ховали яйця, аби тільки мене позлити!

Він зупиняється, дивиться на порожні будівлі і втирає носа. Потім каже:

— Що ж, ходімо додому. Я просто хотів переконатись, чи ніхто не повернувся.

Вони йдуть до собачої будки. Адже Буркотун мешкає тепер там. За розміром це житло якраз годиться для хатнього гнома. Він усе там гарно облаштував: є стіл, стільці, двері та вікно. І плита з іграшкового будиночка, що належав дівчинці.

Буркотун виймає джмеля, гасить ліхтар і запалює адвентську свічку.

— Мені вже можна спати? — гуде джміль.

— Ні. Зараз я читатиму, — пирхає Буркотун. — А ти собі слухай і мотай на вус.

Буркотун дістає свою улюблену книжку. Єдину, що в нього є. Називається вона «Хвала самоті». Потім він починає читати:

— Чи є що краще за хвилину тиші… — та й замовкає, прислухаючись до ледь чутного гудіння.

Джміль спить, аж хропе. Йому сниться літо.

— От халепа, — бурчить