Мирослава Горностаєва - Син сонця

не одразу збагнув, про кого йде мова, а втямивши одразу підхопився зі свого вузенького ложа.

Ашваттгаман зневажливо хмикнув, побачивши тінь, що лишилася від колишнього Радгеї:

— Ну, ось… Ти уже і здався, невразливий…

— Я хотів би стати атіратгою, великим воїном, неперевершеним в колісничному бою, — сумно мовив юнак, — а цьому немає кращого навчителя від вашого шановного батька. Але він прогнав мене як приблуду, після стількох років, аби лиш догодити сину Кунтідеві. Чим я гірший за Пандавів? Я б'юсь на палицях так, як і Бгімасена, а стріляю з лука краще за Арджуну!

— За що тебе й вигнано, — докінчив Драуні, - Дурьйодгана був у великому гніві, але батько мій так і не поступився словом. Зрештою, ти занадто муляв усім очі. Поки ви були малими, схожість була не така помітна, але тепер….

— Яка схожість? — здивовано спитав Радгея.

— Юначе, ти, певно, сліпий. Подивись на себе в люстерко, заміни сині очі карими, а біляве волосся каштановим, і ти побачиш Арджуну.

Радгея ледь здригнувся.

— Ми не так уже й схожі, - заперечив.

— Це помітно не тільки мені. Поповзли чутки, що ти — нешлюбний син князя Панду. Тобою зацікавилась княгиня Кунтідеві. Батько шукав лише приводу спекатись тебе. До того ж твоя невразливість, рівно як і дружба з Дурьйодганою є кісткою у горлі молодим Пандавам, а вони, як ти знаєш, улюбленці Діда Куру, старого князя Бгішми, котрий очолює старійшин.

— Я ніколи навіть глянути не смів непоштиво на Діда Куру, — прошепотів юнак, — і ніколи не думав, що мною цікавляться у палаці.

— Бгішма вважає, - продовжив Ашваттгаман, — що ти погано впливаєш на Дурьйодгану. Старший княжич, як ти знаєш, зовсім од рук одбився.

— Погано впливаю на Дурьйодгану? Я?! Ашваттгаман засміявся:

— На Дурьйодгану неможливо вплинути погано, він сам це робить з великим успіхом. Дивно, що водячись з ним, ти не розіпсотився. Я дам тобі одну пораду, сину Адгіратги. Звісна річ, мій батько найкращий з наставників, але ж і він мусив у когось вчитися…

— У великого Парашурами[18]! — вигукнув Радгея, — присяжного ворога кшатріїв! Але ж його давно і серед живих нема!

— Старий Рама Джамадагні ще живий, і може при нагоді підняти свою сокиру. Він живе відлюдником у лісі, неподалік Гастінапуру. Я проведу тебе туди, а далі — все залежить від того, чи сподобаєшся ти йому. Але май на увазі: Парашурама ніколи не вчить кшатріїв і тим більше не буде навчати сина сути.

Юнак різко підвів голову, і сині очі його гнівно блиснули:

— Я завжди поважав вас, о Драуні, але нині бачу, що насмішки наді мною і вам дають задоволення.

— Легше… Легше…, - мовив Ашваттгаман, — чого ти звився як цар нагів[19], якому наступили на хвіст? Ти прийдеш до Парашурами і спробуєш сподобатись йому. Зазвичай він сам дає імена своїм учням й ніколи не питає про батьків і рід, аби молодик був схожим на арія. Він вчив мого батька три роки і лише тоді, коли той чогось домігся, зволив спитати його про ім'я. Жоден кшатрій не насмілиться й близько підійти до людини, яку прозвали «винищувачем кшатріїв». А якщо він таки поцікавиться, хто ти, то говори, ніби є сином брагмана. Тільки я тобі цього не радив, втямив?

— Я не хочу ганьбитися брехнею! — вперто сказав Радгея, все ще не охолонувши від гнівного спалаху.

— Навіть князі, - ледь усміхнувся Ашваттгаман, — не завжди можуть дозволити собі бути прямішими за спис.

— Але я не князь, а син сути, — буркнув юнак, — з мене вдвічі більше і спитають…

— Загинеш ти колись, хлопче, через оцю свою гордість, — сказав молодий брагман з легким сумом, — гаразд… Роби як знаєш.

— Я щиро вдячний вам за допомогу, — мовив Радгея вже спокійніше, — коли ми йдемо, о двічінароджений?

— Завтра, — озвався син Дрони, — на світанку.

Радгея обережно розсунув руками кущ з терпким запашним листям і вибрався на галявину, де стояла хижка відлюдника. Старий брагман виспівував упівголоса славень Сур'ї і навіть не ворухнувся, поруч пролунали кроки.

Юнак став неподалік і теж простягнув руки до сонця. Мама Радга оповідала йому, що в дитинстві він тяжко захворів, і життя малому Васушені врятував жрець Сур'ї, який звався Вікартаною. Саме після того, як таємничій цілитель побував у будиночку Адгіратги, Радга помітила, що всі подряпини на тільці сина почали миттєво загоюватись. Щороку вона водила Васушену у сусіднє місто, до храму сонцепоклонників, і все намагалась віднайти там синового рятівника. Вікартану вони так і не побачили, але верховний служитель Сур'ї чомусь дуже шанобливо розмовляв з дружиною сути, а подивитись на її сина завжди збирались усі жерці храму. Сам же верховний жрець на запитання Радги про диво, яке трапилось з синочком, відповів урочисто, що Васушені випала велика честь носити на тілі невидимий панцир — дарунок Променистого. А на запитання про те, хто такий Вікартана, брагман лише усміхнувся і ще раз повторив, що Васушена та його мати завжди будуть у храмі бажаними гостями. Так Радгея, шануючи й інших Богів, став затятим сонцепоклонником, а пісні, що прославляли Сур'ю, що він їх чув у храмі, назавжди врізалися в пам'ять вразливому хлопчині.

Нині юнак молитовно повторював за Парашурамою знайомі слова. Минуло кілька годин, вранішнє сонце зробило півколо і почало припікати спини молільникам. Лише тоді старий Рама отямився від задуми і побачив, що на галявині він не сам.

— Чого ти хочеш? — спитав зовсім не суворо. Юнак прибадьорився і відповів тихо:

— Хочу сидіти біля ваших ніг та бути вашим учнем. Старий обдивився юнака з голови до стіп і задоволено хмикнув:

— Щирий арій, та ще до того ж сонцепоклонник… І чого ж ти хочеш навчитись від старого Парашурами?