Кріс Тведт - За браком доказів

Я саме обіймався з пишнотілою Ельсе Ліннгорд. Колись вона була адвокатом, а тепер працювала в податково-фінансовій службі.

— Мені подобається. Стабільна платня, ніяких тобі клієнтів, — відповіла Ельсе на моє запитання, чи комфортно їй на новому місці.

— Добре тобі, — позаздрив я. — А скажи-но мені, з ким це розмовляє Бірґер Біркгауґ?

Ельсе простежила за моїм поглядом.

— Ельдар Нурдайде, інспектор поліції. Дивно, що ти з ним не знайомий.

— Видно, рідко ходить до суду.

— Як воно бути в одному ліжку з ворогом, Мікаелю?

— Це ти про Бірґера? Та ж Бірґер уже не поліцейський!

— Він пробув на службі від закінчення університету й аж до пенсії! Колишніх поліцейських не буває!

Я стенув плечима.

— Я, правду кажучи, більше боюся податківців, ніж поліції.

Ельсе Ліннґорд засміялася.

— І це правильно! Як не виплатиш вчасно авансового податку, я прийду власною персоною і відлупцюю тебе по задниці! Так ми тепер працюємо. Пеня is so totally last уear!

— Ти завжди була щедра на обіцянки й ніколи їх не виконувала, — сказав я.

За кілька годин гості почали розходитися. Хтось — ще кудись досвятковувати, решта — до своїх родин, які вже зачекалися. Усі були трохи галасливі, як завжди, коли починаєш пити ще пополудні. Дехто вже, здається, набрався по ґульку.

Бірґер Біркгауґ підвів до мене інспектора поліції, відрекомендував його.

— Гадаю, ви знаєтеся? Ні?

Нурайде подав мені руку й обійняв. Це мене не збентежило — такі вже були в нього манери, але ребрами добряче відчув ті обійми.

— Вам пощастило з Бірґером у команді, сказав він.

— Твоя правда, — відповів я.

— Ні, я, справді, так вважаю, — додав Ельдар, ніби я протестував. — Я мав щастя багато років працювати піп його керівництвом. То була і радість, і честь!

— Звучить як атестат на профпридатність, Бірґере, — пожартував я.

Той ледь кивнув, ніби вже звик до похвал.

— Я буду дякувати, — сказав Бірґер.

— Уже йдеш?

— У моєму віці треба знати міру. Ельдар зголосився підвезти мене додому.

— Он як? Ти сядеш за кермо, Нурайде? Мало хто з присутніх на таке здатний, судячи з кількості порожніх баночок з-під пива, яке ти випив.

— Я не п’ю, — стримано відповів Ельдар Нурайде. — У своїй роботі надто часто бував свідком, до чого призводить пиятика.

Це прозвучало зарозуміло й помпезно, надто якщо зважити на те, що я стояв перед ним, похитуючись, з банкою пива в руці. Але з поваги до Бірґера я промовчав.

Я пішов у туалет. Після справляння нужди, помив руки, сполоснув обличчя холодною водою, обережно усміхнувся своєму відображенню у дзеркалі. На мене дивився підстаркуватий, підпилий чоловік, який добряче перебрав мірку.

У приймальні ще тупцялися кілька гостей. Хтось знайшов динаміки й під’єднав їх до комп’ютера пані Сьоренсен. Карла скинула черевички й танцювала босоніж з жінкою, суддею з суду першої інстанції. Вони спроквола вигойдувалися туди й сюди. Сюнне танцювала з якимсь молодим чоловіком, який водно норовив покласти долоню їй на задок, доки їй це спротивилося, і вона покинула партнера посеред танцю.

— Що з вами, чоловіками, не так? — запитала вона, валячись з розгону поруч зі мною на канапу.

— Мене не питай, — відповів я. — Я мацаю лише жінок, які хочуть, щоб їх мацали.

— Ну, це просто… просто ні в які ворота не лізе! — язик їй трохи заплітався. — А куди подівся Бірґер?

— Давно пішов додому.

— А Рюне?

— Пообіцяв своїй дружині, що буде вдома до опівночі.

— А ти нікуди, бачу, не квапишся.

— Мене ніхто не чекає.

Сюнне скоса глянула на мене.

— А хотілось би? Я маю на увазі, хотілось би, щоб хтось чекав?

Запитання прозвучало надто неочікувано. Така відвертість не властива Сюнне.

— Іноді. Але, мені здається, я не з тих людей, з ким затишно жити.

— Я — теж, — кивнула Сюнне. — Було б інакше, уже давно знайшла б собі чоловіка.

— Чоловіка не важко знайти, а тобі досі траплялися самі лиш ідіоти. І це не твоя вина!

Сюнне мимоволі усміхнулася, але очі не зблиснули, губи скорботно скривилися.

— Не певна, чи в твоїх словах криється натяк на комплімент.

— О, то ти спрагла компліментів? Чому ж відразу не сказала? Ти розумна, вродлива й… класна.

— Класна?

— Ти…

— Що?… — лукаво підсміюючись запитала Сюнне. — Я — що, Мікаелю?

Раптом я розгубив усі слова й ніяк не міг закінчити речення. Надто близько до мене вона сиділа. Так близько, що я відчував тепло її тіла.

— Хочу ще пива, — сказав я і рвучко зірвався на ноги.

У холодильнику залишилась одна бляшанка. Я став у кутку, попиваючи холодне пиво й спостерігаючи за рештками товариства.

Карла й досі танцювала з суддею. В іншому кутку бурхливо обтискалися адвокат з прокуроркою. Повсюдно порожні бляшанки з-під пива, паркет заляпаний червоним вином, під ногами хрумтіло імбирне печиво. Різдвяні прикраси валялися на підлозі, наче опалі фрукти восени.

Підійшла Сюнне, стала переді мною.

— Хочеш потанцювати?

Перш ніж я встиг рота розтулити, вона схопила мене за руку й потягнула на середину кімнати. За короткий час