Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Різниця у тому, що зараз він би мав бути у Німеччині та готувати для німецьких таваріщєй революцію. А він… у Константинополі, — Марко затягнувся сигарою. — Значить, у Берліні у них щось пішло не так і німецькі таваріщі показали совєцьким кураторам дулю.

— Це, я так розумію, хороша новина? — проказав Остапенко.

Швед ствердно кивнув.

Євген відкинувся на спинку крісла. Зображати цілковиту безтурботність на вістрі небезпеки він, як Марко, не вмів, а тому внутрішньо дратувався.

— А тепер подумай, чому він тут, а наш Клопенко запізнюється уже на добрих десять хвилин, — Марко тицьнув сигарою об дно попільниці. — Нас зрадили, Євгене, — тихо проказав він. — Думаю, Клопенка уже й у Константинополі немає.

— Може, ти все-таки помиляєшся, Марку?

— Давай так, — відказав він. — Я виходжу до вбиральні, а ти розраховуйся і вдавай, що збираєшся йти. Вони точно поділяться і хтось піде слідом за мною, а хтось залишиться тут, аби за тобою прослідкувати. Але не виходь звідси, допоки із вбиральні не вийду я.

— А як за тобою не підуть?

— Тоді збирайся і виходь. Нам головне — розбити їх, роз’єднати до того, як вийдемо на вулицю. У залі ніхто стріляти не буде.

— А ти впораєшся? — Остапенко з непідробною тривогою подивився на Марка. — Може, краще я?

У того лиш жовна на щоках заходили.

— Зачекай, Марку, — Євген дістав портмоне. — Якщо так, то по домах нам не можна.

— Тоді куди? — запитав Швед.

— Ти пробирайся до Сеймура, — проказав Остапенко. — Ричард надасть тобі притулок. Там будеш у безпеці. Я ж спробую побувати у Клопа. Маємо переконатися, що він точно зрадник, або ж його вбили. Хоч перше не виключає другого. Якщо ж за три дні я не з’явлюся у Сеймура і не передам тобі ніякої звістки, тоді… кажи Ричарду, хай допоможе тобі дістатися Варшави. Їдь звідси. Бо якщо все так, як ти мені торочив, а я не вірив, то нам тут буде гаплик.

— Ну, тоді я пішов, — Марко повільно піднявся, дав поверхні стола щигля і нетвердою ходою рушив до дверей вбиральні у кутку зали, наче клієнт закладу, що занадто багато випив.

— З Богом! — прошепотів йому услід Остапенко.

Марко не помилився. Тільки-но він увійшов до вбиральні, слідом за ним, видаючи себе за відвідувачів, попрямували двоє.

Проте тепер Євген міг тільки чекати. Він налив собі ще, поманив пальцем дівицю, що прислужувала клієнтам — розрахуватися. Якщо Марко вистрілить, ніхто той вистріл не почує: музика лунає досить голосно. Але якщо вистрілять у Марка… теж.

— Ти його не застрелив?

— Він втратив свідомість…

— Ти що, здурів? — Євген округлив очі від здивування. — Ти засвітився!

— І він теж. Тільки чи повірять товаріщі у те, що Гінзбург не зрадник, після того, як він повернеться живим? Ти гадаєш, йому повірять?

— Шведе, ти наче школяр! Чим ти думав? Залишити цього — як його там… Знову ці твої прийомчики! Ну, годі… давай! Ти до Сеймура, а я до Клопенка.

— Дивись, обережно там! — Марко потиснув Остапенкові руку. — Навіть якщо Клоп усіх нас здав, тобі гинути через це не варто.

Кілька розмашистих кроків, — і Марко зник у темряві вулички. Остапенко пішов у зворотному напрямку. Вже за мить повз нього проїхала коляска. Постукотіла бруківкою і за якийсь час, Євген почув це ясно, зупинилася десь вище, у напрямку, куди пішов Марко.

Отже, коляскою він добереться швидко і хвилин за двадцять буде у Сеймура.

Те, що скоро їх відкличуть до Варшави, Євген передчував. Але не думав, що совєцька розвідка так легко зможе пошити їх у дурні.

Швед, попри свою дещо юнацьку звичку викидати отакі «благородні коники», як із Гінзбургом, якось умів просівати людей на відстані; був недовірливим і довго усе перевіряв.

Що ж до їхнього зв’язкового, Клопа чи то, правильніше сказати, Сергія Клопенка, давно мав підозри. Щось підказувало Маркові увесь цей час тримати його на відстані. І, схоже, підозри виявилися не даремні.

Він неодноразово сам намагався відслідкувати канали зв’язку та кур’єрів, через яких Клоп отримував для них інформацію з Варшави чи України. Результати тих спостережень насторожували: як правило, то були якісь подорожні чи туристи з радянських пароплавів — тих, що швартувалися у порту Константинополя. Окрім того, випадково на Стамбульському базарі Швед упізнав у захмелілому радянському морякові з пароплава «Ілліч», що курсував між Константинополем та Одесою, одного з так званих Клопенкових зв’язкових-«подорожніх», за яким стежив кілька тижнів тому… Тоді, правда, моряк мав доволі респектабельний вигляд інтелігентного, але вкрай невпевненого в собі пана.

Негайно повідомив про це Остапенка. Той насторожився, однак сумніви, що Марко міг помилитися, прийнявши іншого за зв’язкового, не давали йому спокою.

— Слухай, Шведе, ти завжди з якихось особистих причин недолюблював Клопа… Він не раз мені жалівся на тебе, — мовляв, Дюрер поводиться непрофесійно… Може, тобі привиділося? — перепитав він. — Для ОДПУ це занадто серйозний прокол! Та й Клоп не сьогодні до нас прибився. Він перевірена людина… Я давно його знаю!

— Ага, не професійно. На думку Клопа, було б значно професійніше, якби ми усі гуртом, з усіма бебехами здалися советам, — відказав Марко. — Можливо, він і був таким… перевіреним. Але, по-перше, якщо роль зв’язкового було наспіх доручено зіграти радянському моряку, могло трапитися що завгодно. Наприклад, вийшовши в місто, морячок відчув себе у безпеці й елементарно напився з друзями. По-друге, Клопенко від самого початку міг бути добре законспірованим агентом радянської розвідки, їхнім засланцем серед нас. Що, як його завербували після того, як Сергій почав працювати на розвідку УНР? І увесь цей час він старанно грав свою подвійну роль, здаючи нас усіх ОДПУ? Якщо так, то у мене є причина підозрювати його — наша робота, яку радянська розвідка намагається провалити, — боляче тицьнув він Євгенові пальцем у плече. — А значить,