Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

і уся наша агентура може виявитися під загрозою викриття. Я тому й відмовлявся з ним працювати, користуючись запасним каналом зв’язку…

Ще років п’ять тому Марко зійшовся із англійською резидентурою та її очільником у Константинополі — Річардом Сеймуром, що для усіх тут був науковцем-археологом, шукачем старовини і працював начебто над відродженням історичної спадщини турецького народу. Британці, з огляду на свою поінформованість, радили Шведові бути насторожі. Євгена це, по правді, нервувало; вважав Марка дещо самовпевненим, зарозумілим… Тримав своє невдоволення при собі, але при нагоді, коли той вже зовсім дістане його своєю самодіяльністю, мав намір виказати Шведові усе просто в очі. Добре, що не зробив цього!

Отже, він зараз простує до помешкання Клопенка. Треба усе перевірити. Якщо Швед правий, Сергія дійсно і слід вихолонув. Або ж його убили — після того, звісно, як Клопенко здав усю українську агентуру у Константинополі, час і місця їх зустрічей.

Євген повільно пройшов повз будинок, де винаймав помешкання Клопенко. Ні світла, ні руху. Що ти серед ночі роздивишся? Умовним сигналом провалу мав бути виставлений на вікні капелюх. Це, звісно, за умови, якщо Клоп — не зрадник. Остапенкові все ще хотілося у це вірити. Він би списав Маркові підозри на особисту неприязнь чи ще якісь Шведові химери, хоча для агента такі речі самі по собі недопустимі. Але Остапенко цінував наполегливість Марка у сумлінній перевірці тих, з ким він мав справу. І, врешті, застороги британської розвідки… їх відкидати було 6 смішно.

Десь тут, поряд, має бути старий готель. Він винайме номер, заночує, а вранці щось придумає. Мусить дізнатися напевне.

* * *

Турок-візник добре знав дорогу; зупинився поруч із маєтком містера Сеймура. Британський історик, що працював на благо чужої йому країни, викликав у місцевих пошану. Та й із візитами до нього у будь-який час приїздило чимало люду. Науковці та навіть константинопольські державні мужі.

Марко вийшов із коляски і озирнувся: просто перед маєтком відкривався чарівний вид на бухту Золотого рогу, що купалася у ясному місячному сяйві. На тлі зоряного неба суворими тінями виділялися шпилі мечетей та мінаретів. Колись у дитинстві, задерши голову, він захоплено розглядав один такий біля кам’янецької катедри. Той видавався йому загубленим мандрівником з чужої землі. Як давно це було… Світе Божий! А сьогодні він сам, як той мінарет біля катедри, у чужій землі, без розуміння, коли повернеться в Україну і чи повернеться взагалі.

За дев’ять років «турецької неволі», як Марко невесело жартував сам до себе, він вже давно звик до цього краєвиду. Навіть помічати перестав. Але зараз, коли обличчя обвівав свіжий нічний вітер, Маркові зажадалося, щоб він підхопив його тугу й полинув звідси, з іншого боку Чорного моря до печально-далекого кримського берега, на українську сторону, аж на Поділля, до рідного Кам’янця.

Завів тихо-тихо:

Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я дівчину, Де покинув чорні очі… Повій, вітре, з полуночі!..

Стало невимовно тяжко від того, як розкидало його родину по світу: він тут, у Константинополі, батьки й тітка Дарина — у Франції…

А їхня хата — у Кам’янці, на Польських фільварках…

Як там їхнє обійстя? Як Марунька? Чи повернулася до села, чи, може, знайшла свою долю у місті з якимось московським пролетарієм? Чи пам’ятає, як він тоді її здуру поцілував? До чортиків захотілося її вишневих пампушок, притиснутися щокою до подушки, вишитої лапатими квітами ще бабцею Геленою… Навряд чи все там так, як раніше. Мабуть, порядкують червоні комісари. Його карти, книги, компас, боксерські рукавички… мабуть, розікрали. Усе, що залишилося з того часу — срібна ладанка із зображенням Ісуса Милосердного Тарнорудського на грудях, подарована йому в дитинстві батьком.

Від Кренцеля давно не було ніяких звісток. Чи живий, чи, може, за співпрацю з Директорією… Про це не хотілося думати. Як і про одиноку могилку на кладовищі, яку залишив без хреста і будь-якого знаку чи надпису.

Кренцель за рік написав, що встановив хрест і табличку з написом, як і було домовлено. Але чи буде колись можливість навідатися туди?

Марко відчув, як клубок підкочується до горла, як збивається в грудях у тверду гулю подих. Закинув голову вгору і глибоко вдихнув.

Того життя вже давно нема. Нема і вороття до нього. Хіба що з правого берега Збруча споглядати.

Натиснув на дзвінок у велетенських, різьблених на східний манер дверях. Ще раз і ще раз. Певно, Сеймур вже вклався спати, не очікує на такого пізнього візитяра.

— Хто там? — почулося англійською. — Хто дзвонить? Ідіть геть, не бешкетуйте, бо викличу поліцію!

— Це я, містере Сеймур. Впустите?

У замковій щілині тут же заскрипів ключ, клацнула защіпка, двері прочинилися.

— Марк, это Вы? Почему? Что случилось?

Містер Сеймур у нічному ковпаку, шовковому халаті та капцях мав кумедний, майже театральний вигляд. Хто б подумав, що у цьому невисокому сивому чоловікові з лагідною посмішкою ховається стільки таємниць, що на півсвіту би вистачило? Він присвітив лампою, мовчки впустив Марка всередину, мовчки провів до вузького холу, оздобленого й прибраного у колоніальному стилі і нарешті проказав:

— Марк, что привело Вас, мой мальчик? Проходить же, проходить! Не стоять в холле!

— Усе, як Ваші застерігали, — відповів Марко. — Клопенко — зрадник. Здав нас сьогодні з Євгеном з усіма тельбухами. Я попереджав Євгена, та він не дуже прислухався. У «Кікі», де ми мали з Клопенком зустрітися, нас вже чекали агенти радянської розвідки.

Сеймур ішов попереду Марка, освітлюючи дорогу ліхтарем. Вів його просто до свого кабінету.

— Помедленнее, мой друг, я не успеваю понимать, о чем Вы мне говорить, Марк… Или говорить по-русски.

Швед зітхнув.

— Містере Сеймур, я свідомо не розмовляю