Олексій Михайлович Волков - День відбуття

я тобі кажу. Чи вдасться ним скористатися — не знаю, але він принаймні безпечніший, це однозначно. Зайвий ризик нам також не потрібен.

Пауза.

— Ну а чому ти такий впевнений? Цього ж ніхто не пробував! Послухай, мені це спало на думку місяць тому. Я тепер щодня думаю над цим. Ти знаєш, я співставив за цей місяць чотири різних варіанти західної сітки. Повір мені, це досить важко зробити, адже кожен креслить, як уміє, але закономірність простежується, треба тільки уважно подивитися. Подумай добре, я вдруге не пропонуватиму, знайду інших бажаючих. Отак-отак, а ти як думав. Я в курсі, що ти трохи відійшов від наших справ, але ідея варта того, щоб спробувати.

— Що? Ну, не знаю… З цим, звичайно буде важче…

— Гарантії… Гмм… Ну, хто не ризикує, той не п’є шампанського. Словом, як забажаєш. Поспішати в принципі немає куди, так що думай, наважуйся…

— А, ну, звичайно. Вдвох, безумовно, ризиковано… Удвох не потягнемо. Не дай Бог… У мене діти ще малі… Так, підберемо нормальну команду, я гадаю, чоловіки чотири…

— Так, його нам не вистачатиме. Добре. Будемо закінчувати. Тільки прошу тебе ще раз: перевір з усією серйозністю. Може, я щось наплутав у розрахунках, чогось очевидного не побачив і тепер ганяюся за привидами. І ще одне — ні з ким цього не обговорюй. Сподіваюся, ти розумієш. Навіть близько не торкайся цієї теми, бо пошиємося в дурні.

— Ну, все. Будь! Я дзвоню за місяць. Гадаю, часу тобі вистачить.

Тализін поклав трубку і підпер голову руками. Вечеря була готова, про що свідчив запах із кухні і заклики дружини до них із сином нарешті відірватися від їхніх важливих справ. Під ложечкою смоктало, проте цей факт залишався десь осторонь свідомості.

VII

Все заварилося несподівано, одної середи, увечері, коли, закінчивши тренування, Сергій збирався відбути додому. Шикарне авто господаря стояло носом до воріт. Напевно, Гайдукевич увесь цей час був удома.

— Він іде у справах, — сказала Юлія, прослідкувавши за його поглядом, — так що під’їдеш до свого студмістечка з комфортом.

— Нормально, — відповів Сергій. — Хай буде з комфортом. Ну, бувай! До завтра. — Він зняв з вішалки куртку і картинно переступив через добермана, який розлігся просто-таки на порозі. — Готуйся! Післязавтра те саме, що сьогодні, тільки вже на повному серйозі.

Вона посміхнулася і, провівши його, зачинила двері.

Взагалі Сергій був твердо переконаний, що гроші — найчастіша причина всіх без винятку нещасть. В одних людей — тому, що їх немає, в інших — тому, що вони є. Але зараз, сідаючи в авто, він про це не думав. Можливо, й тому, що в його кишені лежали щойно сплачені Юлією долари за півмісяця тренувань. Ця навіжена таки дотримала свого слова і від того «іспиту» розраховувалася з ним виключно сама. Спочатку Сергію це здавалося не дуже приємним, але потім звик. З нею чомусь було усе просто. Здавалося, що з цією жінкою він запросто міг би вирішувати і більш пікантні проблеми, ніж розрахунок грошима. Вони швидко доїхали до центру міста і припаркувалися біля тротуару: Гайдукевич повинен був заскочити до себе на фірму. Коли він повернувся, Сергій читав.

— Зараз, — сказав він, — треба зачекати хвилин десять. Так все одно швидше, ніж автобусом. А це що таке? Ти що, скарби якісь шукаєш? — Гайдукевич несподівано зазирнув в аркуш у Сергія в руках. Відзнята на фотопапері схема справді була схожа на карту.

— Скарби… — посміхнувся Сергій, — які там скарби… Так, просто розвага. Знаєте, що таке спелеологія?

— А… чув, — сказав Гайдукевич. — Навіть колись якийсь документальний фільм дивився. Така нудота! Хоча, пробач, може, тобі подобається… Я б принаймні ніколи не поліз.

— Справа приватна, — дипломатично зауважив Сергій. — Декому подобається. Печери — це одні з небагатьох місць на землі, де ще щось можна відкрити. Я маю на увазі відкрити — в географічному розумінні. Спробуйте відкрити острів, або річку, або хоч якусь там скелю — неможливо. Все давно відкрите, нанесене, все має свої назви. Навіть зірки на небі практично всі відомі. А здавалося б, Всесвіт — така безодня. А тут — ідеш і відкриваєш. Ви ж не будете заперечувати, що в цьому щось є?

Гайдукевич з подивом глянув на Сергія, ще раз — без інтересу — на карту і сказав:

— Можливо.

Той, кого вони чекали, чомусь не з’являвся. Шеф мовчки глянув на годинник і запалив сигарету. Сергій відірвався від своєї карти, поклав її на коліна й заплющив очі. Гайдукевич затягся, випустив дим і взяв аркуш фотопаперу до рук.

— Гм…

Він довго розглядав схему, а потім у нього несподівано вихопилося:

— А… — наче щось хотів запитати.

— Що? — Сергій розплющив очі.

— Та так, нічого. А взагалі, справді цікаво. А ось, що це?

— Оце? Порода. Заштриховані острівці — гірська порода. А от оце — власне печери. Ось, бачите, які відгалуження? Ціла сітка! А знаєте, якою була б ця карта, якби відкрити й нанести все?

— А це що, оті ваші назви? Ба… ре…

— Печера Баренбойма, — відказав Сергій. — Був у нас такий спелеолог. Сашко Баренбойм.

— Що, своїм ім’ям назвав?

— Інші назвали, — не дуже привітно зауважив Сергій. — Він загинув.

І по незручній паузі Гайдукевич запитав:

— Ну а ось це? Яка дивна назва…

— А… — глянув на карту Сергій. — Серце Диявола. Цю печеру відкрили не так давно. Цікаве місце. Уявіть собі — одна зі стін печери півкругла і за контуром трохи нагадує серце. Але найцікавіше, що за нею десь поблизу в товщі порід проходять якісь підземні води і, якщо притулити вухо до її стіни, можна почути звуки — шум, не дуже схожий на ритм серця, але якийсь незвичайний. До речі, порода в цих місцях має червонуватий відтінок. Можливо, цей відтінок притаманний і воді того джерела. Так, з