Джеймс Хедлі Чейз - Дванадцять китайців і жінка

— Все сходиться на Кі-Вест. Може, це і не так, але хочу перевірити, — відповів Феннер.

Пола звелася на ноги.

— Мені поїхати з тобою?

— Ні, залишайся тут, мала! Якби щось серйозне, я з тобою зв'яжуся. А зараз ти корисніша тут. Треба приглянути за Ґроссетом. Скажеш йому, що мене кілька днів не буде в місті, але ти не знаєш, де я.

— То я поїду до тебе і зберу все в дорогу.

Феннер кивнув.

— Добре. Так і зробимо.

Коли вона пішла, він вивчив розклад руху літаків і вибрав рейс. Літак до Флориди відлітав о 12.30. Зиркнув на годинник. Було п'ять по одинадцятій. Якщо Айк поквапиться, то можна встигнути.

Сівши за стіл, Феннер запалив сигарету. Через двадцять хвилин задзеленчав телефон. Він схопив слухавку.

— Хлопця, який тобі потрібен, звати Бак Найтінґейл, — повідомив Айк. — Він у курсі всього, що відбувається в місті. Але полегше з ним, бо характер у нього ще той.

— Як і у мене, — похмуро вставив Феннер. — Розкажеш йому про мене. Скажи, що Дейв Росс прибуде найближчим рейсом і йому потрібні деякі поради. Відрекомендуй мене як слід. Я скажу Полі, щоби вислала тобі чек на п'ятсот баксів за турботи.

— Добре, добре! — Айків голос став медовим. — Зроблю все, що ти просиш.

Феннер набрав ще один номер.

— Поло? Збирайся швидше — літак о 12.30. Зустрінемося в аеропорту.

Він відчинив шухляду, витягнув звідти чекову книжку й швидко виписав чек на п'ятсот доларів. Надягнув піджак і капелюха та уважно оглянув контору. Потім вимкнув світло й вийшов, гримнувши дверима.

Розділ другий

Феннер прилетів у Кі-Вест о дев'ятій ранку. Поселився в найближчому готелі, прийняв холодний душ і ліг подрімати. Його заколисало розмірене дзижчання електричного вентилятора над головою.

Устиг подрімати години дві, коли його розбудив телефон. У слухавці привітно сказали: «Доброго ранку!», і він замовив апельсиновий сік з тостами, та, трохи подумавши, звелів приємному голосові по той бік слухавки надіслати йому в номер пляшку шотландського віскі. В очікуванні сніданку знову прийняв холодний душ.

О пів на дванадцяту полишив готель і попрямував бульваром Рузвельта до центру міста. Поки йшов, думав про спеку. Якщо залишиться в цьому місті надовго, треба буде якось давати з нею раду.

Зупинивши поліцейського, показав йому адресу Бака Найтінґейла.

Коп вирячив очі:

— Ти тут що, новенький?

— Ні, старожил. Просто стало цікаво, чи ви знаєте його адресу, — і Феннер пішов далі, пообіцявши собі бути обережнішим. Спека, вочевидь, погано впливала на його спроможність мислити.

Він розшукав помешкання Бака Найтінґейла, зупинивши таксі. Принаймні, водій був коректним. Феннер подякував йому, але все зіпсував, не сівши у таксі, хоча водій пообіцяв, що довезе його будь-куди за двадцять п'ять центів. Феннер відмовився, сказавши, що хоче пройтись. І попростував, не дослухаючись, що ще кинув навздогін таксист. Було надто спекотно, аби щось доводити.

Поки дійшов до Флеґлер-авеню, натер ноги. Це нагадувало прогулянку розпеченою пічкою. На розі Флеґлер і Томпсон-авеню Феннер здався і махнув таксистові. А коли врешті усівся в машину, то зразу роззувся і дав ногам відпочити. Таксі рвонуло вперед, обігнавши попутні машини, а тоді зупинилося перед спеціалізованою крамничкою.

Водій сказав:

— Ось ваша адреса, босе.

Феннер знову увіпхав ноги в черевики і ледве зміг протиснути спітнілу руку в кишеню штанів, щоби дістати гроші. Давши водієві двадцять п'ять центів, вийшов з машини. Крамничка була дуже охайною, а вікна в ній так і сяяли чистотою. У правому кутку вітрини красувалася невеличка білосніжна труна.

Тлом вітрини були важкі чорні портьєри. Приголомшений Феннер подумав, що труна виглядає якось дуже самотньо. Він прочитав на табличці, що стояла на маленькій підставці поруч із труною, напис:

ЧИ ДОЗВОЛИТЕ ВИ НАМ ПОДБАТИ ПРО ВАШИХ НАЙДОРОЖЧИХ, ЯКЩО ГОСПОДЬ ЇХ ЗАБЕРЕ?

Феннер подумав, що все це зроблено з неабияким смаком. Підійшовши до другої вітрини, не менш уважно роздивився її. Вона також була задрапована чорним, але тут на невеликому підвищенні стояла срібляста урна. Табличка з лаконічним написом «Тлін до тліну» вразила його.

Відступивши на кілька кроків, він прочитав назву крамнички:

«РИТУАЛЬНИЙ САЛОН Б. НАЙТІНҐЕЙЛА».

Прекрасний заклад, подумав Феннер, відтак зайшов усередину. Щойно узявся за ручку дверей, як пролунав електричний дзвінок, і дзижчав доти, поки двері не зачинилися. Всередині салон вражав ще більше. Невеликий прилавок, затягнутий білим та пурпуровим оксамитом, розділяв приміщення навпіл. Кілька чорних шкіряних крісел вдало розбавляли пурпур килима на підлозі. Зліва стояла скляна вітрина зі зразками різноманітних мініатюрних трун, виконаних з усіх можливих матеріалів — від золота до сосни.

Праворуч височіло двометрове розп'яття, вміло підсвічене прихованими лампами. Фігура Ісуса на хресті була такою реалістичною, що Феннер навіть засумнівався, чи не в церкву він потрапив.

Довгі білі, чорні та пурпурові портьєри спускалися позаду прилавка аж до підлоги. У крамничці не було нікого. Феннер пройшов до стелажа й почав роздивлятися зразки трун. І подумав, що для вічного притулку золото — саме те, що треба.

Із-за завіс неквапно вийшла молода жінка, одягнена в обтяжну чорну сукню з білими комірцем і манжетами. Яскраво-червона помада надавала блідому обличчю блондинки чуттєвості. Жінка поглянула на Феннера, й вогненні губи розтягнулись у посмішці. Феннер подумав, що вона просто вражаюча — як і все тут.

Низьким урочистим тоном блондинка мовила:

— Чи можу допомогти вам чимось?

Феннер почухав підборіддя.

— То ви все це продаєте? — запитав, тицяючи пальцем у напрямку скляної вітрини.

Жінка здивовано кліпнула.

— Звісно ж! — відповіла. — Однак то лише зразки — ну, ви розумієте! Але що потрібно саме вам?

Феннер заперечливо хитнув головою.

— Наразі нічого, я просто цікавився.

Вона спантеличено глянула на нього.

А Феннер продовжив:

— Найтінґейл у себе?

— То ви хочете зустрітися з ним?

— Саме цього бажаю, кицю! Скажи йому, що до нього прийшов Росс.

Вона відповіла:

— Піду погляну, але він зараз дуже зайнятий.

Коли вона зникла за портьєрами, Феннер провів її поглядом. І подумав, що форми у блондинки вельми спокусливі.

За мить вона повернулася й запросила його пройти. Він пішов слідом за нею, і вони піднялися гвинтовими сходами. Йому сподобався аромат її парфумів, про що відразу ж їй і сказав. Вона поглянула на нього через плече і посміхнулася, продемонструвавши сліпучо-білі зубки:

— Тепер мені, мабуть, треба зашарітися?

Феннер серйозно хитнув головою.

— Просто якщо