Іван Павлович Багряний - Сад Ґетсиманський

тривала. Видно було, що начальник зовсім не збирається квапитись і зовсім не читає газети, хоч і як силкується, а щось тяжко обертає під нахмуреними бровами. Нарешті, як уже павза загрожувала зробитись безконечною, начальник поклав газету на стіл, позіхнув і, витягши з кишені цигарницю та відкривши, простяг її Андрієві:

— Ви курите?.. Будь ласка.

Андрій не поворухнувся:

— Дякую… Я не курю.

— Гм… Ви дуже чемні… (ледь вловима іронія). — Для кого ж ви тоді замовляли махорку опівночі, якщо не секрет?

— Для блощиць… — меланхолійна відповідь.

— Он як!.. (знову нотка іронії). — Але ж наші блощиці не курять!

— І дуже погано… Скажіть, чи це у вас окремий спосіб інквізиції — вкидати людину блощицям на зжертя? Га?.. — запитання було зухвале, Андрій це знав і поставив його спеціально, щоб перейти в наступ, щоб збити начальника з його іронічного, такого зверхницького тону. От хай він розізлиться, закипить, наговорить стандартних, ідіотських дурниць, і все буде в порядку, все буде нормально — чиновник «органів революційної законності» буде морально знизу, а арештант зверху. Але начальник райвідділу на диво зовсім не розізлився, він глянув байдуже на сержанта, що засміявся біля вікна, подивився на цигарничку, взяв задумливо одну цигарку і, кладучи цигарничку на стіл, перевів погляд на Андрія. Закурив помалу. Не зводячи очей з Андрія, пустив хмару диму, а тоді промовив, не кваплячись:

— Слухайте, товаришу… Кгм… поки що ви маєте право так називатись, бо формально ви ще не в’язень, хоч вже й заарештований, у кожнім разі це право тут визначаю поки що я…

— Дякую…

— Не кваптесь… Отже, слухайте, товаришу! Я хочу вас попередити — я не ваш слідчий, ні безпосереднє ваше начальство, що буде вершити вашу долю, і якщо я пропоную вам закурити, то не вбачайте в тому ніяких хитрих ходів, крім бажання просто почастувати вас цигаркою… Адже ви хочете курити, так?

Андрій промовчав.

— Так? — напосідав начрайвідділу.

— Це не має значення.

— Ні, це має значення, бо як можна розмовляти щиро і цікаво, не куривши?

— Ви потребуєте щирої і цікавої розмови?

— В рівній мірі, як і ви.

Сміх.

— Не смійтесь… Зовсім небагато часу мине, і ви побачите, ви належно оціните ось цей момент… Але годі з тим. Отже, я вас попередив, що я не ваш слідчий і не господар вашої долі — те все ще перед вами. Я ж лише мусив вас заарештувати і виконати цей формальний обов’язок. Ви даремно нарікаєте на наших блощиць — ваше знайомство з ними буде дуже й дуже коротке. І хтозна… може, ви навіть за нашими блощицями пошкодуєте.

Андрій насторожився і, хоч назовні був такий же байдужий і іронічний, в дійсності пильно слухав. А начальник продовжував, либонь, щирим голосом, якщо ж то був голос не щирий, то тоді він великий актор.

— Пошкодуєте. Закурюйте…

— Ні, дякую…

— Гм. Ну, як хочете. Упертий ви… Але саме про це я й хочу вас попередити… Я знаю, що ви одіозна фігура в цьому місті. Я не знаю всіх подробиць про вас, але знаю, що про вас ходить багато фантастичного, дикого, неймовірного. Я не знаю, за що вас заарештували і в чому вас обвинувачують. Але, кажу вам щиро, це мене не цікавить. Ті, кого це цікавить, будуть з вами говорити. Я ж знаю славу про вашого батька, про ваш рід… І от, знаючи ту славу, а саме тому й покликав вас сюди. А покликавши, вважаю своїм святим обов’язком попередити вас перед тим, як відправити, куди вас «кличуть»… Я вже сказав, що я не ваш слідчий і не господар вашої долі, прошу це мати на увазі, але я можу дати вам добру пораду… Отже, хочу попередите вас, що від вас залежатиме — загинути по – дурному, ні за цапову душу, чи видряпатися й повернутися до життя. Ви зрозуміли? А для цього ви повинні…

— «Признатися у всьому щиро»… — продовжив Андрій меланхолійно в тон: «Покаятися чистосердечно»… «Довести свою вірність»… «Заслужити прощення»… І нарешті — «видати всіх»… От… — і зітхнув.

Начальник осікся і замовк здивовано. Спробував розгніватися, але замість того почервонів розгублено. Промовчав. Нарешті промовив:

— Це ви даремно. Але… гм… я забув, що ви сиділи чимало часу в в’язниці і в таборах. Виходить єрунда — ми говоримо зовсім на різних мовах, ті самі речі сприймаємо зовсім і по – різному. Але добре було б, якби ви все – таки мені повірили.

— То було б неприродно, — зітхнув. Андрій.

Начальник насупився. Довго мовчав. М’яв недопалок цигарки, розтоптуючи його в попільничці. Подивився, як розпливався останній димок над тією попільничкою, і промурмотів:

— Маєте рацію. Виходить, що ми поставлені в такі непримиренні позиції, при яких взагалі неможливо договоритися. А шкода. Виходить, що нормальні людські взаємини тут виключені.

— Виходить… Нормальні взаємини справді виключені…

Настала понура мовчанка. Начальник встав і заходив по кімнаті чомусь заклопотано. Потім махнув рукою і повернувся на своє місце:

— Ну, Аллах з ним, облишмо про це. Смішно й трагічно, що кожне моє слово ви приймаєте як підступ, але формальна рація за вами. Це цікаве для мене, взагалі для нас, оце дивовижне психологічне явище… Треба буде тим зайнятись ближче… фахівцям… У цьому – бо може бути джерело колосальних трагедій і колізій. А тим часом… (начальник подивився пильно Андрієві в очі). А тим часом на цьому всі мої до вас запитання і попередження вичерпалися. Все.

Взяв цигарку й знову закурив. Простяг цигарничку Андрієві. На цей раз Андрій вибачливо, ніби роблячи велику прислугу господареві, взяв цигарку, потім так само вибачливо взяв сірники на столі і закурив. А тоді відкинувся глибоко в фотель і крізь дим дивився примруженими очима на начальника. Сержант теж закурив біля вікна і, посміхаючись, спідлоба стежив за кожним Андрієвим рухом. Так вони курили гуртом і мовчали. «Ідилія!» — думав Андрій. По довжелезній павзі, дивлячись, як начальник нервово тарабанив пальцем по столі, Андрій меланхолійно промовив, обминаючи будь – яку форму звертання, бо «товаришу» не пасувало, а «громадянине» було надто неоковирне, через те він звернувся так, без ніякої форми, дивлячись начальникові в обличчя:

— Все… А тепер — чи не міг би я вас дещо запитати?

— Будь ласка, — охоче згодився начальник.

— Чи не можете ви мені сказати, за що конкретно