Георгій Михайлович Брянцев - Голубий пакет

тепла. Зі станції долинало пихкання й гудки маневрового паровоза, свистки зчіплювачів і стрілочників, брязкіт буферів.

Кость пройшов до хвіртки і, впевнившись, що вона защепнута, вернувся. Він сів на маленьку лавочку, зроблену ще батьком, і притулився спиною до стіни будинку.

Зірок на небі була така сила, і горіли вони так яскраво, що видно було пишні, ще без квітів кущі золотого шара, горшки з фікусами й олеандрами, винесені на літо з хати, шпаківню на покрівлі сарая, березу-двійчатку, що росла в самісінькому кутку, біля паркана…

До сеансу Кость був готовий. Він ще жодного разу не зірвав ні прийому, ні передачі, хоч причин для цього було багато.

Якось навесні на станцію прибув ешелон з ворожою піхотою і простояв аж дві доби. У саду в Голованових ночував цілий взвод, а Кость мав робити прийом. І він прийняв важливе повідомлення, хоч по двору безперервно ходив вартовий.

А в кінці травня у них вдома два тижні стояв гітлерівський офіцер інтендантської служби, зайнятий відвантажуванням лісу до Німеччини. Але й тут Кость ухитрявся провести всі сеанси. Він залазив на горище, у погріб, влаштовувався просто неба в саду, ховаючись у спеціально зробленому окопчику.

А чого коштували зустрічі з Калюжним! Від нього Кость одержував донесення, самому йому вручав відповіді.

Умови кожної зустрічі доводилось вигадувати заново, старанно продумувати, щоб вона не скидалась на попередню і не викликала підозрінь.

Дуже складно було доставляти Калюжному вже розшифровані телеграми із завданнями розвідвідділу чи з важливим орієнтуванням. Їх доводилося носити через усе місто, вдаючись по допомогу до тайників, умовних «поштових скриньок», де Кость ховав телеграми і звідки Чорноп'ятов чи Калюжний згодом їх забирали.

Якось, ідучи з базару, де він витяг з тайника чергове донесення, Кость потрапив у облаву. Поліція ловила злодіїв, які пограбували буфет в офіцерському клубі. У донесенні йшлося про розправу із заступником бургомістра міста і перелічувались учасники цієї операції. Тільки-но Кость встиг засунути в рот списаний аркушик, як поліцаї схопили його і стали вивертати кишені.

А одного разу сталося ще гірше. З депешею від Калюжного, не встигши навіть забігти додому, довелося йти на роботу. А донесення було особливо важливе: розвідвідділ фронту сповіщали про те, що на околицях міста, в одному з колишніх будинків відпочинку, відкрито школу по підготовці диверсійних кадрів. Підпілля називало прізвища зрадників, завербованих до школи.

Тільки-но Кость зайшов у депо, як почався поголовний обшук. Гестапівці шукали листівок, що були розкидані того дня по місту. Вийти з депо неможливо: на вході стояв есесівець Фалькенберг. Кость не розгубився. Підійшовши до знайомого слюсаря, він попросив у нього пучку «самосаду» і скрутив з телеграми таку велику «козячу ніжку», що слюсар з подиву вирячив очі. А Кость, який зроду ще й тютюну не нюхав, викурив «козу» до кінця.

Часто смерть майже настигала, йшла по п'ятах або забігала й чекала попереду, і не раз рятувала тільки випадковість.

Але комсомолець Кость ясно усвідомлював, заради чого він іде на смертельний риск. І, як не важко часом було, він не звертав з обраного шляху.

… Час минав повільно. Тиша навівала сон. Щоб не задрімати, Кость устав і тихо зайшов до хати. Він позачиняв вікна внутрішніми віконницями, засвітив у кутку за грубою дві свічки, потім знову вийшов надвір і вернувся з радіостанцією та батареями.

Розклавши все на столику, він нечутно відчинив двері до другої кімнати і вдивився у півтемряву. Мати лежала на ліжку одягнута, прикривши рукою очі.

— Мамо! — пошепки покликав Кость.

Вона стрепенулася й повернула голову:

— Що тобі, синку?

— Працювати треба, мамо…

Вона знала, що від неї вимагається, підвелася, всунула ноги в хатні туфлі, накинула на голову темну хустку і вийшла надвір. Ходитиме по двору, прислухаючись до найменшого шурхоту, аж поки не покличе син: «Пора спати, мамо».

Кость надів папушники й сів до столу.

Армійський радіоцентр уже чекав і подавав свої позивні. Кость відповів, старанно відрегулював настройку і, впевнившись, що на прийомі нічого нема, перейшов на передачу.

Кость автоматично відстукував ключем, думаючи водночас, що ворог слухає його крапки-тире і марно намагається їх розгадати.

Три дні тому він передав телеграму в кілька рядків звичайних знаків. Коли б тільки гітлерівці знали, про що говорять ці крапки, тире! А йшлося про те, що до військової платформи прибули два состави, один з авіабомбами, а другий з пальним; що на колишньому випасі, між міським кладовищем і лісом, гітлерівці обладнують новий аеродром і на ньому вже ночує близько сорока бомбардувальників.

Кость скоса глянув на годинник: минуло п'ять хвилин. Добре. Дуже добре. Залишилась четверта частина телеграми. Отже, він укладеться в сім хвилин…

З шумом розчинилися навстіж двері, й на порозі з'явилась мати. Жах спотворив їй обличчя. Важко дихаючи, тримаючись однією рукою за одвірок, а другою за серце, вона вигукнула якимось придушеним голосом:

— Синку!.. Рятуйся!.. Німці!

Костеві перехопило горло гарячою хвилею. Він обірвав передачу і здер з голови навушники.

— Де?

— Лізуть через ворота… ламають паркан.

Кость схопився. У скроні й потилицю сильними, відчутними поштовхами застукала кров.

— Біжіть у сад! — суворо наказав він.

— А ти?

— Біжіть не гаючись! — крикнув Кость, і мати, схлипуючи, зникла.

Кость підскочив до дверей, накинув на них гачок, вставив ніжку стільця у дверну ручку, підтяг диван. Серце лунко калатало, на обличчі виступив піт. Він застиг прислухаючись. Довкола було тихо, і не хотілось вірити, що прийшла біда.

Він обвів очима кухню, ніби запам'ятовуючи все, що тут було, і в цей час ясно розібрав приглушені голоси. Він погасив одну свічку й вирішив: «Вилізу через вікно в сад». Відключити живлення від рації, висмикнути антену, спалити на полум'ї свічки шифровку було справою двох-трьох секунд.

У сінях залунали кроки, і хтось затарабанив у двері.

«Чи мати встигла сховатись?» промайнула тривожна думка.

Кость схопив радіостанцію, притулив її до грудей і кинувся в другу кімнату до вікна, що виходило в сад. Треба було обережно, без шуму відчинити ставню, потім вікно і виплигнути в кущ бузку. А від нього три кроки до пролому в сусідському паркані.

Притримуючи однією рукою рацію, Кость потяг віконницю до себе. Але тут забряжчало скло, і перед його лицем мигнуло гостре жало плоского німецького багнета. Кость ледве встиг відскочити. Багнет зник і блиснув ще раз.

«Оточили!..» промайнуло в думці.

А в двері ломилися, били прикладами. Лунали вимогливі вигуки і груба лайка.

Думка в Костя працювала стрибками, і водночас так гостро, як це буває тільки тоді, коли загрожує смертельна небезпека. Він розумів,