Володимир Іванович Савченко - Привид часу

— Звичайно, — зауважив Летьє.

— Саме так, — кивнув Март.

— Отже, гальмувати! — рішуче промовив Корнєв.

Чергові Корнєв і Март попрямували на місток. Усі інші астронавти закріпилися ременями в кріслах. Десь за стіною завили, набираючи швидкість, маховики протиобертання: поступово, наче провалювалася підлога, зникла важкість. Потім почали працювати маховики системи маневрування, спрямовуючи зореліт назад до Сонця. На великому овальному екрані передньої стіни замелькали сузір’я: астронавтів притиснуло до спинок крісел. Ще кілька хвилин маховики в шахті гіроавтомата завивали на різні голоси, заспокоюючи «Буревісник» у новому положенні.

Передня стіна раптом піднялась і перетворилася на стелю. Місток повернувся на шарнірах, кінець його сходів описав дугу перед обличчями тих, що сиділи під стіною. Власне, люди лежали: задня стінка відсіку стала підлогою. Астронавти розстебнули ремені і. закріпили крісла в новому положенні. Іван і Март, вивіривши прилади, спустилися до товаришів.

Тепер кожен переживав відчуття польоту. Тяга двигунів не створювала безжурно спокійне прискорення, схоже на гравітаційні поля[5] планет. Струси від мікровибухів анігілюючих порцій антигелію та водяної пари пружно передавалися по корпусу «Буревісника», тіло відчувало інфранизький музичний гул.

— Цікаво, на скільки раніше Ньютона люди замислилися б над тяжінням, якби воно отак давалося взнаки? — задумливо промовив фізик.

На його міркування ніхто не звернув уваги — всі думали про інше.

— Чому так безглуздо все трапилося? — сумно дивлячись перед собою, промовила Марина. — Чому ми не відкрили цього в перші роки подорожі? В перші, а не через п’ятнадцять!

— Те, що ми відкрили, суперечить уявленням людей про світ, — пояснив Бруно. — Ми не повірили, що це об’єктивність, а все пояснили несправністю приладів… Ех, скільки явищ ще не відкрито тільки тому, що люди вважають за погрішності приладів усе не схоже на те, що б їм хотілося побачити!

— Од вас сьогодні віє глибокодумністю, професоре, — іронічно зауважив Стефан.

— Жалкую, що з нами цього не трапилося раніше, — зле відповів фізик. — Тоді б ми не залетіли хтозна-куди!

— Невже отак й повернемося ні з чим на Землю? — знову захвилювалася Марина. — Ми погубимо хороше починання — наддальні зорельоти-майстерні. З такими труднощами добилися дозволу на політ, і тепер… Хіба на Землі мало скептиків. Вони перші заволають: «Ага! Ми попереджали!» Вони витлумачать наше повернення як поразку. І справа про дальні перельоти надовго забудеться.

— Марина має рацію, — підтримав дівчину Летьє. Його очі звузились од злості. — Хоча б оці діячі з «Діпрозору» — одразу зчинять галас: «Ось! Не послухали нас! Летіли б у звичайному зорельоті… А то все у вас не так, як у людей. Навіть час!»

Галинка і Марина розсміялися. Та й усі трохи пожвавішали. Навіть похмурий Стефан всміхнувся.

— Справа ж не в тому: поразка чи перемога, — сказав фізик. — Головне, з чим ми повернемося на Землю? Які нові знання про Всесвіт принесемо людям? Адже ми летіли саме для цього. А тепер знаємо навіть менше, ніж раніше! «Відкриття»… На Землі можуть і не повірити в те, що ми розповідатимемо. Що ми принесемо з собою? Адже, крім оповідок і факту повернення з середини дороги, доказів ніяких!

— Чому мовчить капітан? — спитала Галина.

— Справді, Іване, чого ж ти мовчиш?

Усі обернулися до Корнєва. Той сидів, підперши руками підборіддя. Його обличчя було в тіні, лише волосся сяяло алюмінієвим блиском, та ще лиснів кінчик товстого рівного носа. Корнєв розпрямився, відкинувся на спинку крісла. Риси обличчя його були великі і трохи незграбні: м’ясисті губи, масивне підборіддя, широкі брови, високий спадистий лоб, трохи випуклі зелено-сірі очі, які завжди пильно дивилися на співбесідника.

— Хто вам сказав, що ми летимо назад?

— Тоді куди ж? — вигукнув Тоні. — Може, завернемо до Альдебарана? Подвійна зоря, дуже цікаві силові поля! І всього-на-всього на два парсеки далі…

— Ні, — рішуче заперечив Корнєв. — Ми полетимо туди, куди нас послали, — до зорі Г-1920.

— До Г-1920? — Летьє свиснув. — 14 парсеків до неї і ще 10 від неї до Землі — майже вісімдесят світлових років шляху. А пальне? А час? Можливо, в тебе у кишені заховано безсмертя і ти відріжеш усім нам по шматочку?

— Облиш, Тоні! — розсердився Корнєв. — Я кажу цілком серйозно.

У відсіку раптом стало тихо-тихо.

— Пробач, Іване, але це несерйозно, — порушив мовчанку Стефан. — Три гальмування і два розгони. Отже… — міркував він уголос, — з нашим запасом пального ми зможемо розвинути швидкість майже 100 000 кілометрів за секунду — у 2,5 раза меншу, ніж досі. Політ триватиме 240 років. Уже в перші 60 років він втратить значення. Адже за цей час можна долетіти до Землі, а звідти на новому зорельоті — до Г-1920 і назад…

— Я завжди захоплювався твоєю здатністю добувати в думці корінь п’ятого степеня чисел, Стефане, — спокійно відповів Корнєв. — Так швидко обчислити режим польоту зуміє не кожен… — Капітан рішуче підвівся з місця, подивився на товаришів. — Нас послали до зорі Г-1920, і ми повинні долетіти до неї. Треба привезти на Землю не скандальний факт: «Зорі немає!» — а ясні знання чи принаймні точні всебічні спостереження. В тому, що трапилося, ми самі винні. Летіли до зорі чужої галактики і мали бути готові до всього, навіть до того, що всі наші основні фізичні поняття полетять шкереберть. Мали, а виявили ганебну косність мислення… Отже, ми самі повинні виправити те, що сталося. Нарешті, антигелій, який ми спалили даремно, люди на Землі синтезують ціною героїчної праці. Цю працю треба виправдати.

— Що ж ти пропонуєш? — спитав Стефан.

— Я пропоную зменшити кінцеву масу «Буревісника» настільки, щоб летіти до Г-1920, а від неї до Сонця, як і раніше, з субсвітловою[6] швидкістю. А для цього доведеться демонтувати зореліт — лишити в космосі зайве обладнання, прилади, інструменти, продовольство, речі вжитку. Треба уважно все оглянути і вирішити, що саме. Тоді ми не програємо в часі порівняно з експедицією, яку пошлють… — Корнєв підсилив голос, — замість нас і після нас.

Конструктор Март нервово тарабанив пальцями по підлокітнику крісла.

— Ну, а далі? — в’їдливо посміхнувся він. — Ну, спустошимо зореліт. А потім? Летимо туди — не знаємо куди? Шукаємо те — не знаємо що? Як у казці! І знову пошиємося в дурні.

— Ти це серйозно? — Корнєв збентежено подивився на Стефана.

— Так. — Конструктор схопився з місця, почав розмахувати руками. — Ми зіткнулися з найелементарнішим фактом: промені світла йдуть не в той бік. І не можемо вирішити, що це таке — античас чи ні. Там — складний світ. А ми прилетіли, здивувалися і полетіли назад, нічого не зрозумівши? Ми не