Люко Дашвар - РАЙ.центр

весняного ранку, коли бруньки на деревах набубнявіли, як губи після поцілунків, і розкрилися, як губи для чергового поцілунку, Люба повернулася з клубу додому, стала над килимом, на якому рядком спали Гоцик із Макаром, і розсміялася:

— Гей, голото, братчики… Чуєте? — молола. — Макарчику! Гоцику, слоняро! Та прокидайтеся, вар'яти падлючі!

— Любо, ти мене плутаєш! — пробуркав із килиму філолог Гоцик. — Як ми голота, то в тебе крильця за спиною, а як братчики — тобі зле. Навіщо ти — усе докупи? Так зрозуміло було…

— Вона закохалася, — навмання поставив діагноз Макар.

Люба розкинула руки і впала на килим — просто на Гоцика з Макаром.

— Я закохалась! — кричала і цілувала хлопців у неголені щоки. — Макаре! Гоцику! Голото, чуєте? Я закохалась…

— То нам у сквер забиратися чи як? — Гоцик спросоння.

— Так, — сумно погодився Макар. — У сквері вже тепло.

— Не треба у сквер. У нього є все, та це не головне. Він найкращий.

— Ого! Та він крутий! — Макар.

— Він старий! — Гоцик.

— З'їдеш? — Макар Любі — у вічі.

— З вами буду. Поки що…

Макар вибрався з лежбища на килимі, почвалав на кухню.

— І куди ти? Куди? — лунав за спиною Любин голос. — А радіти? Треба радіти…

— Я радію, — сумно відказав Макар з кухні.

…З того весняного ранку в двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській оселилася осінь. Зістарила й без того давні стіни, закоптила чайник у кухні, як сухе листя, розкидала по килиму Макарові та Гоцикові речі, а тим — однаково. Чого прибиратися, як Люба рано-вранці з дому вилітає і тільки пізно ввечері повертається? Сміється, щебече щось щасливе й дурне, вкладається на дивані і засинає із замріяною посмішкою на вустах. Де буває, що робить? Ані пари з вуст. Знай всміхається. Добре, що не плаче.

Гоцик і не торкнувся б віника, та Макарові врешті набридло переступати через Гоцикові кросівки посеред кімнатки, тож одного разу він заходився прибирати. Зібрав пилюку, порозкидав речі по кутах, рюкзак свій почистив, а коли витрушував з кишеньок крихти тютюну, на підлогу випала рожева пігулка екстазі. Макар пам'ятав, як вони напилися у гуртожитку, а одногрупнику Вітьку Дрозду здалося замало. Зателефонував комусь, і за п'ятнадцять хвилин компанія хапала з пластянки рожеві пігулки, щоб уже божеволіти до вереску, без тями й обмежень. Макар тоді вихопив одну і сховав у рюкзак. Без тями — це не про Макара.

Гоцик повернувся на Костянтинівську якраз тоді, коли Макар майже закінчив прибирати. Здивувався.

— Можу відчинити вікно і провітрити кімнату, — запропонував допомогу.

— Пішов ти! — навіть не образився Макар.

— Думаю, сьогодні Люба повернеться рано, — припустив Гоцик.

— З чого б це? За місяць кохання не закінчується… Тільки починається.

Того дня Люба дійсно повернулася рано, насмажила картоплі й цілий вечір відбивалася від запитань Макара і Гоцика.

— Як можна розповісти про любов? — сміялася. — От я кажу — ми йдемо вулицею… І що? Як пояснити, що можна просто йти вулицею чи загубитися серед натовпу, говорити про щось незначне і неважливе чи взагалі мовчати і знати — навкруги нікого! Ні вулиці, ні дерев, ні людей. Тільки ми. І це відчуття не порушить ніщо — ні галас, ні шелест листя, ні сигнали автівок.

— Складно, а тому неприродно, — насупився Гоцик.

— Давайте спати, голото! — обійняла його. — Диван мій.

Уранці Макар і Гоцик прокинулися одночасно. Глянули на диван: спить Люба — руді кучері на подушці, усмішка на вустах. Гоцик тихесенько вкинув у сумку залікову книжку і конспекти — о дев'ятій іспит, а до універу ще треба доїхати. Макар проводив його жестом підтримки — кулак догори: тримайся, Гоцику! — обережно пробрався в кухню. Надто довго товкся — стару заварку вилив, хоч ніколи чай зранку не пив. Кинув, поліз каву шукати. Потім чогось знову до заварника. Укинув каву. Матюкнувся. Вимив заварник від кави. Схопив «Прилуки»… Фільтром у зуби. Та що за фіґня?! Чого метушиться? Може, тому що Люба спить, а зазвичай прокидається раніше за них і летить назустріч своєму коханню…

— А мені однаково, — сам собі пошепки. Запалив.

— Гей, голото. Ти чого?

Обернувся. На порозі Люба стоїть.

— Не поспішаєш… сьогодні? — Макар їй.

— Ні…

Макар напружився. Дивно. Що це з нею? І голос такий… збентежений. Знову до заварника потягся. Люба у кухні біля вікна вмостилася, на зелену вишню дивиться.

— Саню…. Я зараз… — Голос затремтів. Макар кинув клятий заварник, чогось застиг на місці й не дивиться на Любу. — Санєчко… Я зараз скажу тобі дуже дивні слова, але ти…

Макар злякався. І здивувався, бо той нелогічний переляк застигав його у геть незрозумілих ситуаціях, коли б, здавалося, боятися нема чого. Пригадав, як вперше побачив Любу на порозі їхнього космосу на Костянтинівській. Тоді теж — серце у п'яти. І з якої радості?

— Сань… ти мене чуєш?

Макар кивнув. Люба обернулася до нього.

— Поможи мені, — надто швидко. Наче милостиню просить.

Макар злякався ще більше.

— Звичайно, Любо. Які питання.

Люба раптом підхопилася, вхопила Макара за руку, потягла до кімнатки.

— Та кинь той заварник!

— А допомагати в чому? — розгубився Макар. Став посеред кімнати. Люба закусила губку і прошепотіла:

— Я… Мені потрібен сексуальний досвід…

— Що? — У Макара волосся дибки. — Любо… Ти себе чуєш?

Дівчина вхопилася за руде волосся, обмотала навколо шиї. По кімнатці заходила. На підлозі — подушка. Вона її ногою — геть.

— Гей! Любо! Що з тобою? — Макар їй.

Зупинилася. В очі йому.

— Я люблю… Я жити без нього не хочу. Розумієш?

— Ну, нормально…

— Я не хочу, щоб він знав, що я… незаймана. Розумієш?

Я боюся… Боюся, що налякаю його. Чи сама налякаюся. Оці ваші слова… про провінційну забитість… Я ж не знаю, як воно… Ти би… міг…

У Макара перед очима попливло.

— Ні, ні, — замотав головою. — Ти здуріла. Ти дурна, Любо! Дурна і не лікуєшся.

— Санєчко… — руки простягнула. Макар відсахнувся і вискочив у кухню. За заварник ухопився, кави накидав, на вогонь. Хай хоч щось звариться. Цигарку з пачки дістає, а пальці тремтять.

…На плиті википала кава, чорною рікою лилася з заварника на вогонь, шипіла, лопалася великими чорними бульками, випаровувалася. Тільки коли вона остаточно загасила полум'я і кухня заповнилася запахом газу і перегорілого кавового зерна, Макар отямився, вимкнув плиту і врешті почув з кімнати тихі схлипи. Опустив голову. Застиг біля вікна.

— Ну дурна… Ну дурна… — спустошено.

Чогось знову згадав той жовтневий ранок, коли рудоволоса Люба вийшла на веранду і посміхнулася, побачивши його з Гоциком. Як він мляво махнув їй рукою, мовляв, привіт. Як не спав на