Оксана Стефанівна Забужко - Музей покинутих секретів

виходили з гри, — треба розуміти, не зовсім сухими з води виходили, трошки-таки, либонь, мокренькими: з покаянними листами, а чи й якимись інтимнішими, за закритими дверми відбутими ритуалами замирень і перепросин (і запевнень, що надалі поводитимуться чемно?), — хто там уже тепер розбере, та й кого воно шкребе, — але ж виходили, і жили, й працювали за фахом (одержували надбавки до зарплати, ростили дітей, розширяли жилплощу…), — хай і вузенькі, і з смердючого коридора, але двері з зеленим написом «Exit» у ці останні десятиліття імперії все-таки були, існували, реально позначені на плані, це вам прецінь не сталінська доба, прошу панства, а соціалізм із людським обличчям, що в перекладі на нормальну мову означає — якщо дуже хотілося жити, вибір був… Так що мій батько, поза сумнівом, сам засмикав вузол собі круг шиї— так мусили вважати ті, хто розпорядився його долею, так вважала мама, так звикла, підрісши, вважати й я: не лишив запущеній у хід машині шляху до відступу — суто стратегічний прорахунок, похибка, господарський недогляд. Сумно, прикро, але нічого не вдієш, треба жити далі. (Так, ніби він справді потрапив десь на дорозі під колеса вантажного автомобіля!)

Ще нюанс: підростаючи, я стала його соромитись. Порівняно до моїх товаришів по школі, а надто по інституту, в мене був невдалий батько — той, яким не похвалишся. На прямі запитання, як-от для запису в класному журналі (викликають за списком, перед цілим класом, треба встати, продиктувати вголос, керівничка перепитує, не розчула…), я мимрила, щулячись і ховаючи очі: «Інвалід 1-ї групи», — і коли сідала на місце, мені довго ще здавалося, буцімто клас перешіптується й перехихикується за моєю спиною. Подібні речі травляться трудно — діти не прощають батькам пережитих з їхньої вини принижень. Його смерть — уже вдома, його відпустили додому, як уже нирки відмовили після затяжної медикаментозної блокади, — хіба що додала до сорому почуття вини, як ложку соди до ложки солі, і з роками те все розбавилось, змішалось у поступово слабнучий гірко-солоний розчин, якого не могли підсолодити ані почастілі, після 1991-го року (а вже як мій писок у повному блиску заграв на телеекрані, то буквально градом посипалися звідусіль!), ентузіастичні відгуки його колишніх колег і студентів — про те, який із нього був чудовий викладач і як його, виявляється, всі любили (а де ж ви всі були раніше?), — ані навіть зовсім конкретні, і від нашого продюсера зокрема, пропозиції підняти з архівів той, тридцять літ як похований, сюжет із Палацом «Україна» й посмертно опорядити мого батька в тепер уже цілком ґламурну, мало що не дисидентську біографію, — можна було б заковбасити несогіршу передачку, авжеж пак, нагадати народові забуті сторінки недавньої історії (так, наче той народ мав у запасі бодай якісь незабуті сторінки — хоч давні, хоч недавні!)… Цей останній замір, іно зажеврілий, убила в мені на пню відома поетеса, з тих, свого часу гучних, із патріотичними віршиками й туманною репутацією жертви режиму, — з цікавости я сама попхалася брати в неї ювілейне інтерв'ю, де й пережила повний нокдаун: здоровезне, гергеписте бабисько з кепським прикусом, бризкаючи на мене слиною й раз у раз хвицаючи головою, щоб метлялися поріділі фарбовані кучері (жест, який сорок років тому міг асоціюватись у невибагливих мужчин водночас і з темпераментом молодої огириці, і з патріотичною нескореністю), спершу з півгодини значущо, з притиском торочило мені, що воно допускає до себе «тільки вибраних людей», щоб я належне пройнялась і виструнчилась, — а потім так само довго й докладно, з усіма картинками, мовби те трапилося вчора, розповіло, як на його перший ювілей, п'ятдесятилітній, — в той самий рік, порахувала я, коли Стусові впаяли другий строк, уже смертний, — бабиськові навіть не прислали зі Спілки письменників вітальної телеграми, а прислали, здумати лишень, запрошення на чийсь інший авторський вечір — бабисько двадцять п'ять літ пам'ятало, чий саме, — зі спеціальним підступним умислом саме цього дня зорганізований, — от яке воно було переслідуване!.. Жодних інших подробиць переслідування я так і не допиталась — у бабиська також не було «сторі», була тільки персональна леґенда, на яку свого часу мусило попрацювати чимало мужчин, засліплених отим, тоді ще натурально рудим кучеретрусом, і тепер бабисько жадібно купало свою порожню старість у відблисках їхніх тодішніх зусиль — і в гробу хотіло бачити всіх, виморених по мордовських таборах, друзів своєї легендарної молодости, пам'ять про яких, коли б була жива, все-таки дозволила б йому бодай би зберегти відчуття стилю й пропорцій.

Я вийшла з того дому геть прибита. Від думки, що з підгримованим батьківським трупом на оберемку я товктимусь у тій самій черзі — з цією заслуженою мученицею режиму в перших рядах, — мені зробилось якось по-особливому, гнітюче паскудно, і я того вечора пребездарно набралась у «Барабані», мішаючи найміцніші коктейлі, як зелене дівчисько, — всі вони смакували сіллю і содою, і на ранок похмільна згага пекла так само — содою й сіллю… «Сторі» не було. Належало змиритися з тупою очевидністю: єдиним знаком, що такий чоловік колись жив на світі, була я — в мене був його розріз очей і його група крови. Зрештою, коли вдуматися, то чому би мало бути інакше? Хіба не така сама доля спостигає абсолютну більшість небіжчиків?..

«Оце!І!» — помітка на берегах, випале з валізи забуте покотьольце — вперше розвернуло до мене бінокль іншим боком. На мить, як у спалаху блискавки серед глупої тьми, я вгледіла живу людину — дивно, що це був той самий мій батько, якого я, відай, потай від себе й далі трохи соромилась. Персонаж, що надавався б на якийсь-то портрет хіба лиш у ролі статистичної одиниці: цебто, якби була змога облічити, скільки їх, таких, у тім поколінні було — не арештованих, не посаджених, не внесених у списки Amnesty International, а тихо згаслих у власному ліжку від чесних серцево-судинних, ниркових та інших недостатностей, котрих прямі причини видимі тільки близьким родичам — звісно, в кого такі були. Можна сюди додати й тих, що спилися, й тих, що покінчили з собою, — в будь-якому випадку реальну для майбутнього історію здатна витворити лише цифра, число з кількома (бажано чимпобільше!) нулями. Шість (чи більше?) мільйонів мертвих євреїв — дорівнює Голокост. Десять (чи менше?) мільйонів мертвих українських селян — дорівнює Голодомор. Триста мільйонів біженців — дорівнює п'ятдесяти шістьом локальним війнам початку XXІ-го століття. Історію творить бухгалтерія. Під час хрущовської реабілітації розстріляним у тюрмах НКВД ліпили були в довідках для родичів, у графі