Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

class="p1">Якийсь пан із голеною за татарською модою головою, що скидалась на головку голландського сиру, скочив на трибуну і, стоячи поруч Кособудського, грюкав кулаками, скажено вирячивши очі:

— Геть козацьке свавілля! Хлопам — хлопське місце!

— Геть козацьке свавілля! Хлопам — хлопське місце!

Буря міцнішала. Дзвоник безпорадно теленькав у маршалкових руках. Кособудський намагався щось додати, але ніхто його не слухав. Мовчки махнув він рукою і зійшов з кафедри. Горленко, блідий і розгублений, скочив налаву і закричав, простираючи до шляхти руки:

— Панове! Teпep усякий набрід удає з себе козака. Це не реєстрове військо, не справжнє козацтво!

Бачачи, що ніхто не звертає на нього уваги, він постоявши хвилину і сів на лаву, витираючи спітніле чоло. Маршалок кинув дзвоник і зійшов з місця у знак того, що засідання урвалося. Але в цю мить на кафедру швидко піднявся біскуп Ягодзінський і підніс руку над юрбою. В його пучках виблискувала маленьке срібне розп'яття. Шляхтичі не одразу замовкли.

— Діти мої, - заговорив біскуп, — ви скаржитеся на козацьке свавілля, але ніхто. з вас не замислився над його причинами.

Шляхтичі не відповідали. Витримавши паузу, біскуп казав далі:

— А причина його в тому, що розум цих темних людей запаморочений схизмою і позбавлений морального керівництва: Попи-схизматики, замість напутити їх на шлях християнської покори й каяття, нацьковують їх на шляхту. Треба розпочати проти них боротьбу не з руйнування Січі, а звідси, з надр нашої верстви. Виженімо пошесть із наших лав, як це ухвалили років із дванадцять тому! Геть схизматиків із сойму, з соймиків, з війська й суду! Не пускайте їх до посольської ізби, до сенату, до королівського трону! Вони намагаються добитися прав для схизми. На словах вони вимагають «упокоєння» грецької віри, а справді готують нові бунти й чвари. Якщо вам дорогий порятунок душі; подумайте, що з вами буде, коли кожен хлоп перетвориться на нового Наливайка [46]. Тоді з димом пожеж розвіються по вітру наші фільварки. Тоді ви побачите, як перед вашими очима згордований хам гвалтуватиме ваших незайманих доньок, грабуватиме ваші скарби й підійматиме на списи ваших дітей! Тоді земля спалахне полум'ям народної зненависті, тоді на землі більш не залишиться панів, і вам, небагатьом недобиткам, доведеться цілувати тремтячими з жаху вустами смердючий постол ваших хлопів! І коли здійсниться це, прийдуть на руїни нашої ойчизни невірні і поженуть вас у неволю, і продадуть на ринку, як худобу. І стануть ваші дружини наложницями поганців;і породять мусульманських дітей, а ваших синів звалашать і віддадуть у яничари. І тоді, - забринів загрозою голос фанатика, — тоді марно припадатимете до димучих руїн вівтарів. Тоді не смійте волати до милосердного бога, бо той, хто потуранням і кволістю поширив царство дияволове на землі, не може сподіватися на милосердя боже. І ще тут, на землі, зазнаєте ви прообразу пекельних мук, уготованих дияволові і ангелам його разом зо всіма віровідступниками і гнобителями Христової церкви!

Біскупові очі кидали блискавки. Високо піднесена кістлява рука стискала срібне розп'яття. І притихлій забобонній шляхті здавалося, ніби розжарене вугілля сиплеться з його вуст. Похнюпившись, стояли пани навколо кафедри, і глибоке мовчання скувало юрбу, поки бринів під склепінням твердий металевий голос промовця.

— Ні! — істерично вигукнув хтось. — Ні! Ми не допустимо цього! Геть схизматиків!

— Геть схизматиків! — гаркнули голоси.

І знялася буря.

Як вихор перед громовицею, зірвалася. вона, нагла і невгамовна, загула сотнями голосів, заблищала шабельними лезами.

— До мене, панове товариство! — крикнув на весь голос Балика, схопившись з місця.

І жменька дрібної православної шляхти збилася навколо нього, наїжившись шаблями. Як божевільні, наскакували на них пани.

— Те, Deum, laudamus[47], - побожно прошепотів біскуп і перехрестив розп'яттям бурхливу шляхту.

Розуміючи, що їм не уникнути лиха, купка старшини повільно відступала до виходу. Брязкіт шабель лунав під склепінням разом із хрипкими вигуками фанатичної люті.

— Не скверніть церкви кров'ю! — пролунав металевий голос біскупа.

— Бий старшину!

— Геть звідси!

— Ось вам за всі наші маєтки!

— Геть!

— Розбійники!

— Схизматики!

— Геть!

Вигуки бриніли і згасали разом із іскрами шабельних ударів. Лунали прокльони. Очі вилазили з орбіт, і піт з натуги і спеки тік із чіл, змішаний з кров'ю і порохом.

Свириденкові відсікли вухо. Потоцький стояв біля кафедри. Він сполотнів. Очі його налилися кров'ю, піна виступила на вустах. Він скидався на народженого в клітці тигра, який уперше побачив кров. Різким рухом вихопив він шаблю і кинувся на старшину. На третьому випаді розсік він Горленкові плече. Струмок крові залляв його одяг, шабля випала з рук… Горленко похитнувся і мовчки впав на підлогу.

— Схаменіться! Не скверніть церкви кров'ю, — крикнув на весь голос біскуп.

І гугняві голоси ксьондзів підхопили його вигук.

Важко дихаючи, червоні, спітнілі пани опустили шаблі, озираючись шаленими з люті очима. Двоє товаришів швидко підхопили Горленка і понесли до дверей… Балика з іншими прикривали відступ. На порозі Балика повернувся і з ненавистю плюнув, потім ступнув у сонячну гарячінь, у блиск південний.

Різними шляхами

Балика відвіз Горленка на його хутір, допоміг вкласти в ліжко, перев'язати розсічене плече і, навіть не поснідавши, поспішив додому.

По обіді замкнувся він у світлиці, де переховував різні папери, грамоти, метрики і привіле[48], що потроху скупчуються в кожній осілій і заможній родині. Обережно витягнув він пожовклий пергамент. Це був привілей, виданий його батькові від короля Зигмунда-Августа, що стверджував його шляхетські права і власність на землю. Балика перечитав його і занурився в довжелезну протестацію[49] за образу, бійку, рани і позбавлення шляхетських прав — участі в соймику. Кілька разів перекреслював він написане і знов починав писати. Написавши скаргу і сховавши папери, Балика вийшов з хати.

Був вечір, свіжий, запашний, після довгої задушливої спеки. Солодко й міцно пахтів жасмин, полин та чебрець. Буйні південні зорі дрижали золотими краплинами на чорному небі. Десь стримано випробовував голос соловейко. А з долини, із ставу, долинав рівний невгамовний крекіт жаб.

Балика пройшов до стайні. В темряві було чути, як пирхають коні, як соковито хрумкають овес.

— Андрію, спиш? — спитав Балика, переступивши поріг.

Але тихо в стайні, тільки тонко й радісно заіржала молода, ще не об'їжджена лошиця.

— Іч чортова коняка! Чує хазяїна, — всміхнувся Балика і вийшов. — Але де ж той Андрій? Певно, в клуні? — спитав він сам себе.

Андрій справді спав у клуні, зарившись у запашне свіже сіно, і по-дитячому всміхався уві сні.

— Чуєш, хлопче! — смикнув його Балика. — Завтра вранці приготуй коні. Тільки не проспи.

— Куди це ти зібрався? — зустріла