Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

аніскілечки не залежить од Таргана — посиділи, погомоніли, не домовились, і до побачення, щасливої дороги…

— Що ж ви хочете? — нарешті запитав Тарган невдоволено.

— Сто карбованців золотом мені й сотню поштареві, — пішов напрямки отець Леонтій.

— А у вас губа не з лопуцька, — криво посміхнувся отаман. — Проте могли б мати значно більше. Йдеться про справедливий відсоток із здобичі.

Та отець Леонтій не дозволив одурити себе.

— Курка по зернятку… — Заявив незворушно і потарабанив пучками по столу, наче демонструючи, як саме робить ця дурна курка. — Або, якщо хочете, краще синиця в руках, аніж журавель у небі.

— Ну, гаразд, — мовив отаман зовсім іншим тоном. — Будуть тобі, отче, двадцять червінців. Передам через Федора. На тому тижні.

— От я на тому тижні й виберуся до Житомира, — пообіцяв отець Леонтій. — А тепер прошу до столу. — Він підвівся перший, бо вже йшов із сусідньої кімнати приємний запах тушкованої риби, та й Меланін зазирнула до зали, подаючи знак, що обід готовий.

Отець Леонтій чемно пропустив гостей до їдальні, сам зупинився на порозі, оглядаючи стіл, і лишився задоволений. Меланін, хоч ціле життя прожила у Високій Печі й не побувала навіть у Житомирі, знала свою справу досконало: біла скатертина, срібні чарки й запотілий графин з квасом. Не кажучи вже про карафку з горілкою. Не звичайну дволітрову сулію, якою прикрашають свої святкові столи навіть найзаможніші його парафіяни, а кришталеву карафу з великим різьбленим корком. Цю карафу отець Леонтій придбав у Житомирі на товкучці в якоїсь колишньої чиновниці чи пані — у кого ж водилися колись такі, як не в губернських чиновників?

Отець Леонтій швидше за звичкою, ніж через душевну потребу, почав читати молитву — скоромовкою, харамаркаючи, підвів руку й замашним хрестом поблагословив трапезу, одним оком спостерігаючи, як брат, не дочекавшись кінця молитви, потягнувся до кришталевої карафи.

Вони випили по чарці міцної і справді запашної калганівки, закусили холодцем та буряками з дрібно покришеним часником і горіхами, притамували голод і, перш ніж розпочати застольну розмову, отець Леонтій поцікавився:

— Як калганівка?

— В тебе поганої не буває, — ствердив Федір.

— Подвійного перегону. І де ви хочете перестріти той поїзд? — нараз запитав у отамана.

— Десь перестрінемо, — неохоче відповів той.

— Я чому, — пояснив отець Леонтій, — бо хочу порадити: краще за Жмеринкою. Тут села навколо, народу більше, щоб не завадили…

— Думати треба, отче! — Тарган одірвався від риби, яка справді смакувала йому. — У Жмеринці частину грошей здадуть місцевим установам, хіба не розумієте?

— Точно, — погодився отець Леонтій. — Здадуть, і вам їх не нюхати. Тепер хотів би запитати вас, якої політичної платформи дотримуєтесь?

— У нас одна платформа: бий червоних, де тільки можна. І забирай все, що можна. Гроші й особливо цінності.

“Еге ж, — подумав отець Леонтій, — типові карні злочинці, недарма їх так називають у совдепівських газетах”. Але те, що почув далі, змусило його трохи змінити цю точку зору.

— Ми за необмежену приватну власність і вільну торгівлю, — додав Тарган.

Отець Леонтій насторожився: здається, приблизно таку ж програму виголосив генерал-хорунжий Юрій Тютюнник, перейшовши восени минулого року кордон і сподіваючись захопити Київ.

— Петлюрівці є у вашому загоні? — поцікавився.

Тарган задоволено примружився.

— Здається, ви маєте мене й моїх хлопців за звичайних бандитів? — посміхнувся. — А в моєму загоні воюють ідейні бійці. До речі, одного з них ви знаєте. Казав, що знайомі ще по Києву. Військовий лікар Грунтенко.

— Володимир Антонович! — Риси обличчя в отця Леонтія пом’якшали. — Золота людина, розумник і чудовий хірург. Однак, пригадую, він відступив з Петлюрою.

— І повернувся з Тютюнником, Юрій Йосипович хотів доручити йому департамент охорони здоров’я в своєму майбутньому уряді.

— І як йому вдалося врятуватися?

— Котовський, оточивши Тютюнника, спрямував головний удар на Базар, а Грунтенко перебував у обозі генерал-хорунжого. Він із своїм помічником Длугопольським та співробітником розвідділу Центрального штабу Зубченком спочатку переховувався в Карпівцях під Полонним, десь там і здибались із хорунжим Маслюком, що осів у селі Трощі. А Маслюк — моя людина, так ми й спіткалися з Грунтенком та Длугопольським. І скажу щиро: не шкодую.

— Вип’ємо за ваші успіхи, — урочисто проголосив отець Леонтій, — за вас, отамане, ви єдиний у наших краях, хто ще тримає прапор визвольної боротьби. До речі, — запитав уже по-діловому, — до Високої Печі не збираєтеся навідатись?

— Чому ні? — Тарган випив свою чарку до дна. — У вашій гостинній хаті…

— У моїй хаті ви завжди бажаний гість, — перебив отець Леонтій. — Маю на увазі інше: з загоном?

— Остобісіли червоні?

— Треба було б дати лад… Когось до стінки, а когось і нагаями… — Отець Леонтій уявив, як стоїть біля стінки голова сільради — в самій білизні, з понівеченим обличчям, і серце сповнилося радістю. Так і треба, аби знав, як агітувати проти святої церкви, підбивати парафіян не відвідувати її.

— Це я вам зроблю, — пообіцяв Тарган. — І досить скоро. Із вдячності за поштовий вагон.

— Це отаманові раз плюнути, — подав нарешті голос Федір. — Аби тільки в селі не було червоної засідки. Повідомиш, що все спокійно, — налетять і повчать незаможників. Щоб сиділи тихо й не рипались. На Київщині, чув я, загін Гайового об’явився — знову підіймається народ проти більшовиків!

— Гайовий? — здивувався священик. — Мені казали, він загинув.

— Вцілів отаман Гайовий, — ствердив Тарган. — Тяжко поранили його взимку, та відлежався, вже й поїзд під укіс пустив між Фастовом і Козятином.

Отець Леонтій підвівся, урочисто осінив себе хрестом.

— Бог все знає і все бачить, — проголосив. — Слава тобі, господи, благослови нас на священну боротьбу з червоними!

5

Горобці цвірінькали задерикувато й нахабно стрибали біля самісіньких ніг Миколи Прокоповича.

— Киш… — Помахав він ліниво рукою, бо горобці вносили якусь дисгармонію в його спілкування з природою: хотілося спокою і умиротворення, здавалося, сидить не на зручній лавочці в Миколаївському парку в самісінькому Центрі Києва, а десь на лісовій галявині за Броварами, на хвилю йому навіть запахло грибами й медвяними травами, й Микола Прокопович жадібно втягнув ніздрями повітря, намагаючись упевнитися в реальності цього відчуття.

Але повз нього алеєю прошкандибала, спираючись на ціпок, бабуся з крикливим хлопчаком, і Микола Прокопович подумав, що слід було б заборонити в цьому парку навпроти університету гуляти з такими бешкетниками, плаксивими й галасливими істотами — заборонено ж тут вигулювати собак…

Майнула думка: може, й негарно порівнювати дітей з собаками, та жодних докорів сумління Микола Прокопович не відчув — розгладив пальцями акуратно підстрижену професорську борідку й заплющив очі, насолоджуючись сонцем і весняними пахощами. Проте відчув: галасливе дитя таки повернуло його до життєвих реалій —