Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко - Маруся

та не сама, а усе б таки з Василем. Що ж їй робити? Земля не розступається, крил у неї нема, ноги неначе не її, одну руку вхватив Василь та й держить бiля свого серця, а воно так же колотиться, як i в неї; очицями зовсiм свiту не бачить, а ще таки другою рукою закрила їх та й питається Василя так тихесенько, що й сама гаразд не чула:

- Адже ж ти просватаний?

- Нi, Марусю, нi на кому я не сватаний i нi об однiй дiвчинi до сiєї пори i не думав. Побачивши тебе учора, свiт менi повернувся; без тебе не хочу жити, та бачу й сам, що не можна менi без тебе й дихати. Та й где я найду краще тебе?

- А хазяйська дочка? Адже вiн тебе бере у прийми? - сказала Маруся вже трошки смiлiш, бо на серцi їй не так вже важко стало.

- Не тiльки хазяйська дочка, та хоч би королiвна, хоч княгиня, та хоч би i сама охвицерiвна, - не подивлюсь нi на кого, усiх презрю для тебе. Одна моя втiха, одно моє щастя, коли ти мене будеш хоч трошечки любити! Розпитай про мене; цiлий год ждатиму, тiльки…

- Е! годi!.. так довго-бо…

- Скiльки хоч, що хоч роби зо мною, тiльки не проганяй мене вiд себе, не сердься…

- Та я й не серджусь…

- Чого ж ти закриваєшся, чого вiдвертаєшся вiд мене? Може, любиш кого другого? Кажи, не соромся; нехай я се сам почую вiд тебе та й пiду свiт за очима!

- Нi-бо… я другого не люблю…

- Так зглянь же на мене, не закривайся!

- Але! ще б i не закриватись! Менi-бо стидно.

- Чого ж тобi стидно, скажи? Тут нема нiчого, що я кажу…

- А то ж i не стидно сказати… що я тебе… люблю? Нi за що у свiтi не скажу… - та, сеє сказавши, як заплаче гiрко i стала його прохати: - Василечку, голубчику, соколику мiй! Не випитуй же в мене, чи люблю я тебе; я сього тобi зроду не скажу, щоб ти не посмiявся надо мною… Я й сама не знаю, що зо мною сталося: я ще нiкого не любила, нiкого не хотiла любити, цуралася парубкiв, а як побачила тебе, свiт менi не змилився, усiм я нудила, усюди я скучала; а як сказали, що ти просватаний, так я й сама не знала, що й робити.

- Марусенько, моя лебiдочко, зiрочко моя, рибочко, перепiлочко! - приговорював Василь, обнiмаючи свою Марусю. - Я ж землi пiд собою не чую - я мов у раю! Чи не сплю лишень я? Так се правда, що ти любиш мене, Марусенько? Скажи менi, правда?

- Не скажу, Василечку, єй-богу, не скажу!

- Чом же не хочеш завiрити об моїм щастi?

- Стидно-бо.

- МарусюI отже поцiлую, коли не скажеш.

- Та хоч десять раз цiлуй, аби не я тебе; а усе-таки не скажу…

- Отак же… отак… отак же!.. - приговорював Василь, цiлуючи її раз п'ять не вiддихаючи, та вп'ять знову за те ж… та аж вже не змiг i слова промовити… А Маруся лежить у нього на руках i сама себе не тямить, чи вона у раю, чи вона де? Так їй хороше було! Хоче щось сказати - i слова не промовить, хоче вiд нього вирватися, так неначе прикована до Василевої шиї; хоче зажмуритись, так очi, против її волi, так i зазирають у Василевi очi, що, як угiлля на вогнi, палають, хоче вiд нього вiдвернутись, а й сама не зна, як горнеться до нього… А вiн?.. Вiн тiльки розгляда її, неначе їсть її очима; забув увесь свiт; хоч би йому тут з пушок палити, хоч би хто його не кликав, нiчим би не вважив, тiльки що розгляда свою Марусеньку, держачи її на своїх руках.

Далi схаменулась вона, здохнула тяжко i крiзь сльози сказала:

- Василечку! що се зо мною сталось? Нiчого не тямлю, не знаю сама себе; тiльки у мене й на думцi, що ти мене любиш, що ти мiй… та бiльш менi нiчого i не треба!.. Боюсь тiльки, чи нема менi за те грiха?

- За що, моя Марусенько? - сказав Василь, пригорнувши її до свого серденька, i поцiлував щиро.

- Ох, не цiлуй мене, мiй сизий голубоньку! Менi усе здається, що грiх нам за се… Боюсь прогнiвити бога!

- Так я ж тобi, моя Марусенько, тим же богом божуся, що нема у сьому нiякого грiха. Вiн повелiв бути мужу й жонi; заповiдав, щоб вони любили один одного i щоб до смертi не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть бог, сполним святий закон, тогдi i не розлучимося на вiк наш, а до того часу, як зiйдемося, нам можна без грiха i любитися, i голубитися…

- А не дай боже, як… - сказала Маруся та й притулилася до Василевого плеча; i не доказала, i боїться зглянути на нього.

- Не доведи до того боже! - аж скрикнув Василь i аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тiльки нагадувати стала. - Буду, - каже, - тебе, моя зозуленько, як ока берегти. Нiяка скверная, бiсовська думка i на серцi не буде. Не бiйсь мене; я знаю бога небесного! Вiн покара за злеє дiло усе рiвно, що за душогубство. Не бiйся, кажу, мене; i коли б вже й так прийшлось, щоб ти стала забувати i бога, i стид людський, то я тебе обережу, як братик сестрицю…

- Братику мiй милесенький! - скрикнула Маруся i обняла його рученятами; довго дивилася йому у вiчi, як тая ясочка, а далi й каже: - Тепер я сама тебе поцiлую аж тричi, бо знаю, що й в тебе на думцi нема нiякого худа. - Та й припала йому на плече, зазираючи йому у вiчi, та так пильно, нiби баранчик, що його хотять рiзати, а вiн жалiбно дивиться, так i вона зирнула на Василя, а сльозинка, неначе тая росинка на цвiточку, так у неї в очицях засяла; та так жалiбно, як тая сопiлочка заграла, так вона його спитала: - Як же ти мене пiсля сього покинеш?

- Не говори менi сього, Маню! I не думай об сiм, моя кришечко! Грiх божитись, а я от смертельною клятвою побожуся, коли менi не вiриш…

- Вiрю, вiрю, мiй соколику, мiй лебедику! I що б ти менi не сказав, усьому вiрити буду…

Багато розказувати, що там Василь з Марусею розмовляли; забули про увесь