Елінор Портер - Полліанна

дихатиму під час усіх цих занять, тітонько Поллі, але не житиму. Ви дихаєте уві сні, але не живете. Жити — це робити те, що хочеться. Наприклад, гратися на вулиці, читати (краще про себе), лазити на пагорби, розмовляти з Томом і Ненсі, дізнаватися про людей, будинки і все-все, що побачиш на цих чудових вулицях — ось що я називаю життям, тітонько. Просто дихати не означає жити.

Тітка Поллі роздратовано підняла руку.

— Полліанно, тебе іноді просто неможливо зрозуміти! Певна річ, у тебе буде час на ігри. Та якщо вже я дотримуюся свого обов'язку, щоб дати тобі належне виховання й освіту, то й ти маєш думати про свій обов'язок і сумлінно все виконувати, не витрачаючи часу на дурниці.

Полліанна виглядала приголомшеною.

— О, тітонько Поллі, хіба ж я можу бути невдячною! Я вас люблю, і ви навіть не леді з Жіночої допомоги, ви моя тітонька!

— Дуже добре, тож поводься завжди чемно, — мовила наостанок міс Поллі, рушивши до виходу.

На півдорозі вниз на сходах її зупинив тоненький несміливий голосок:

— Тітонько, ви так і не сказали, які з моїх речей віддасте бідним.

Міс Поллі не змогла втримати важкого зітхання, і Полліанна також його почула.

— Я й забула тобі сказати, Полліанно. Сьогодні о пів на другу Тімоті відвезе нас до міста. Моя небога не може ходити в такому вбранні. Я вважаю, що мій обов'язок забезпечити тебе належними речами, у яких не соромно з'являтися на люди.

Тепер уже Полліанна важко зітхнула, відчуваючи, що скоро зненавидить слово «обов'язок».

— Тітонько, а хіба не можна жити так, щоб радіти своєму обов'язку? — несміливо запитала вона.

— Що? — міс Поллі дивилася вгору із неприхованим здивуванням, після чого її щоки вкрилися червоними плямами. Вона повернулася і, роздратована, пішла сходами вниз. — Ти забуваєш про чемність, Полліанно!

У маленькій і дуже задушливій кімнатці на горищі Полліанна відкинулася на спинку стільця.

Майбутнє вона уявляла собі суцільним виконанням обов'язків.

— Не розумію, що у моїх словах могло видатися їй нечемним, — зітхнула дівчинка. — Я ж тільки спитала, чи можна радіти тому, що виконуєш свої обов'язки.

Кілька хвилин Полліанна сиділа мовчки, не зводячи очей із купи жалюгідного одягу на ліжку. Потім поволі підвелася і почала складати сукні до шафи.

— Що ж, у виконанні обов'язку, здається, немає нічого, чому можна було б радіти, — замислено підсумувала вона. — Хоча ні! Радіти можна — коли виконаєш свій обов'язок! — І дівчинка радісно засміялася.

Розділ 7. Покарання для Полліанни

О пів на другу Тімоті привіз міс Поллі та її племінницю до міста, де вони стали ходити по крамницях.

Вибір нового гардеробу для Полліанни перетворився на захопливе видовище для всіх, кого це так чи інак зачепило. Міс Поллі відчувала незвичайну слабкість, ніби здійснила прогулянку по краю вулкана над кратером із розпеченою лавою. Продавці ж отримали безліч смішних історій, які із задоволенням переповідали своїм знайомим та друзям аж цілий тиждень. Полліанна виходила із кожної крамниці із сяючою посмішкою та відвертими зізнаннями. Одному з клерків вона пояснила:

— Коли в тебе немає речей, окрім тих, що приходили з пожертвами, дуже радісно ходити по крамницях, приміряти й купувати нові речі, які до тебе ніхто не носив і які не треба ушивати чи відпускати, бо вони тобі не підходять.

Похід по крамницях тривав майже весь день, після чого вони повечеряли вдома. Полліанна із задоволенням поговорила зі старим Томом у саду а потім із Ненсі на ґанку, коли та помила весь посуд, а тітка Поллі поїхала в гості до сусідки.

Старий Том розповів Полліанні дуже цікаві речі про її маму, і дівчинка почувалася надзвичайно щасливою. Ненсі ж розповіла про невеличке господарство в Корнері, де лишилася її дорога мати, братик і сестри, пообіцявши, що якось, коли поїде навідати рідних, візьме Полліанну з собою, якщо вона захоче.

— У них такі чудові імена, якби ти тільки знала! Тобі вони б сподобалися! — зітхала Ненсі. — Елджернон, Флорабель і Естель. Я… я просто ненавиджу ім'я «Ненсі»!

— Ненсі, як ти можеш таке казати?! Чому?

— Бо воно не таке, як в інших. Розумієш, я була першою дитиною, і мама ще не читала романів, у яких вона потім познаходила всі ці чарівні імена.

— А мені подобається ім'я «Ненсі», бо воно твоє, — зауважила Полліанна.

— Гм! Що ж, думаю, тобі сподобалося б і «Клариса Мейбел», — відповіла на це Ненсі, — а я б із таким ім'ям почувалася щасливішою. Хіба ж воно не прекрасне?

Полліанна раптом засміялася.

— Принаймні ти маєш радіти, що тебе не назвали Гіпзибою, — мовила вона.

— Гіпзибою?!

— Так, саме так звуть місіс Байт. Чоловік зазвичай називає її «Гіп», а їй це страшенно не подобається. Вона якось зізналася, що коли він кличе «Гіп, Гіп!», їй здається, що наступної миті він додасть: «Ура-а-а!». А їй, розумієш, не подобається, коли кричать: «Ура».

На похмурому обличчі Ненсі з'явилася широка усмішка.

— Ну й розумні ви, міс Полліанно! А знаєте що? Тепер щоразу, коли я чутиму «Ненсі», мимоволі згадуватиму про «Гіп-гіп» і хихотітиму. Та що там казати — тепер я навіть рада… — раптом служниця зупинилася і здивовано поглянула на дівчинку: — Міс Полліанно, то ви грали у гру, коли розповіли мені про Гіпзибу?

Полліанна насупилася, а потім весело розсміялася.

— А знаєш, Ненсі, тут ти цілком права! Я таки грала у гру, але це був якраз один із тих випадків, коли я навіть сама цього не розуміла. Це трапляється, коли ти повністю звикаєш до того, що завжди знаходиш чому порадіти. У всьому можна знайти щось хороше, привід для радості, варто лише пошукати!

— Що ж, м-може й так, — затинаючись, мовила Ненсі, однак із певним сумнівом.

О пів на дев'яту Полліанна пішла спати. Москітні сітки ще не привезли, і маленька кімната на горищі розігрілася, як пічка. Полліанна благально подивилася на наглухо зачинені вікна, проте відчинити їх не наважилася. Вона скинула одяг, акуратно його склала, прочитала молитву, а потім загасила свічку й лягла в ліжко.

Вона не знала, скільки часу провела без сну, крутячись у нагрітому за день ліжку, але їй здавалося, що минула вічність. Врешті дівчинка вилізла з постелі, підійшла до дверей і, відчинивши їх, вийшла на горище. Там панувала оксамитова темрява, і лише місяць крізь невеличке віконце кидав на підлогу доріжку світла. Полліанна намагалася не звертати уваги на те, що зусібіч її оточувала суцільна темрява. Дівчинка глибоко вдихнула і ступила на