Чак Паланік - Прокляті

перстень із худого пальця володаря. Потім ховає здобич у кишені мотоциклетної куртки. Встає, помічає, що я дивлюся на нього, і повільно йде до моєї клітки.

На ньому чорні мотоциклетні черевики — зверніть увагу: це пречудовий вибір взуття для Аїду, — і одна щиколотка обгорнута велосипедним ланцюгом, а інша — червоною брудною банданою, яка зав'язана на вузол. І бліде підборіддя, й чоло у нього вкриті червоними плямами великих прищів, що контрастують із яскраво-зеленими очима. Поки панк з ірокезом повільно наближається, його рука щезає в кишені, а потім з'являється знову. Він все ще досить далеко від мене, але, не припиняючи прогулянки, каже: «Лови!», розмахується і кидає мені те, що тримав, і цей предмет, спалахнувши, робить велику, високу дугу й влітає поміж ґрат до моєї клітки, і падає просто там, де я хлопаю в долоні, щоб спіймати його.

Граючи роль повної такої собі міс Суки Суковіц, Бабетта продовжує ігнорувати Паттерсона і Леонарда, але тримає дзеркальце під таким кутом, щоб підглядати за панком, так ретельно вивчаючи його, що коли невідомий предмет спалахує, роблячи дугу, яскравий спалах відбивається від дзеркальця і потрапляє їй просто в очі.

— Що така гарна дівчина, як ти, — питає в мене Ірокез, — робить у такому місці? — коли він говорить, англійська булавка у нього в щоці сіпається, виблискуючи жовтогарячими сполохами віддзеркаленого полум'я. Він повільно наближається до моєї клітки й підморгує мені одним зеленим оком; утім, дивиться він на Бабетту, хоча й крадькома. Він явно торкався брудних ґрат залізної клітки, а потім тими ж руками торкався обличчя, джинсів, чобіт — тепер він увесь у багнюці.

Ні, це нечесно, але бруд і справді робить деяких людей більш сексуально привабливими.

— Мене звати Медісон, — кажу я, — і я надієголік.

Так, я знаю, що таке «знаряддя». Мабуть, я мертва, і товста, і навіть ще не підліток, і поведена на хлопцях, але все одно за моєю допомогою можна примусити іншу дівчину ревнувати. На моїй долоні, ще теплий від кишені панка, лежить украдений діамантовий перстень. Мій перший подарунок від хлопця.

Ірокез витягує англійську булавку з щоки, встромляє її кінчик до замка на дверях моєї клітки й починає ворушити ним.

Розділ шостий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Припускаю, що членство у Пеклі надає тобі можливості спілкування з мільйоном зильйонів знаменитостей вищого ґатунку… Щодо мене, то єдина особа, яку я бачити не бажаю, це мій покійний дідусь. Давним-давно померлий Татобатько Бен. Це довга історія. Будь ласка, віднеси несподіване бажання на рахунок дитячої допитливості, але я не можу не скористатися нагодою, я просто маю піти на цю коротку оглядову прогулянку і дізнатися про те, хто складає мені компанію в рядах кліток».

Будь ласка, не витрачайте на мене своєї дешевої психології: я справді сподіваюся, що сподобаюсь Дияволу. Знов-таки, не забудьте про мою давню прихильність до слова, що починається з літери «ч». Оскільки я сиджу тут, замкнена у клітці, само собою зрозуміло, що Бог не є моїм найбільшим фанатом; батьки ж мої, схоже, тут жодного впливу не мають, як і мої улюблені вчителі, дієтологи, і взагалі — всі авторитетні особи, яким я намагалася догодити останні тринадцять років; отже, немає нічого дивного в тому, що я перенесла всю свою недорозвинену потребу в увазі й любові на єдину присутню тут особу, що могла б замінити мені батьків, тобто — на Сатану.

Ось вони обидвоє: слово, що починається на «Ч», і слово, що починається на «К» — доказ моєї невгамовної схильності до всього веселого й оптимістичного. Чесно кажучи, на сьогоднішній день всі мої зусилля залишатися незаплямованою, тримати спину рівно, перебувати в гарному настрої, постійно бадьоро посміхатися — спрямовані на те, щоб примусити Сатану полюбити мене. У найкращому варіанті розвитку подій я бачу себе своєрідним супутником і блазнем, веселою повнощокою зухвалою дівчиною, що всюди супроводжує Короля брехні, розважає його мудруватими жартами та підтримує його его, коли воно слабшає. Хоробрість так глибоко просякла мою душу, що я просто не можу дозволити Сатані насолодитися песимістичним настроєм. Насправді, я така собі пігулка антидепресанту, тільки з плоті та крові. Можливо, у цьому й полягає причина того, що Сатана досі не з'явився: він просто чекає, доки в мене скінчиться енергія, і лише тоді він заскочить до мене на вогник.

Так, наскільки я популярну психологію розумію. Може, я й мертва, і життєрадісна, але не збираюся відмовлятися від можливості справити шалено гарне враження.

Навіть татко сказав би: «Вона справжній дервіш». Тобто: я часто виснажую оточення.

Саме з цієї причини, коли Блакитний Ірокез відмикає двері моєї клітки й так розчиняє їх, що старі іржаві петлі аж риплять, я роблю крок назад, углиб клітки, замість того, щоб стрибнути вперед, до свободи. Незважаючи на діамантовий перстень, що його мені кинув хлопець і що зараз сидить у мене на середньому пальці правої руки, я не підкоряюся жазі до мандрів. Я цікавлюсь у хлопця, як його звати.

— Мене? — перепитує він і пхає завелику англійську булавку назад у щоку. Відповідає: — Клич мене просто Стрілець.

Все ще не бажаючи виходити з клітки, я питаю:

— За що сидиш?

— Я? — перепитує хлопець, Стрілець. — Просто одного дня я поцупив у свого старого напівавтоматичний АК-47… — він стає на одне коліно, приставляє до плеча невидиму рушницю і продовжує: — Та пристрелив старого разом зі старою. Потім жорстоко вбив молодших братика й сестричку. Після них настала черга бабусі. Потім прибив нашу колі, Лессі, — наче ставлячи крапку після кожного речення, Стрілець натискає невидиму гашетку та опускає ствол своєї фантомної зброї. Кожного разу, коли він натискає гашетку, плече в нього смикається назад, наче через відбій, примушуючи синє волосся майоріти. Все ще дивлячись у невидимий приціл, Стрілець каже: — Я змив в унітаз свій психостимулятор, взяв машину батьків, поїхав до школи та поцілив там університетську футбольну команду й трьох викладачів… всіх убив, убив, убив, — він підіймається з коліна, підносить до рота вільний кінець уявного дула, складає губи трубочкою та дме на уявний дим, що нібито йде звідти.

— Лайно собаче! — кричить хтось. Це інший хлопець, Паттерсон, футболіст; він уже повністю відновився, перетворившись на підлітка з рудим волоссям, сірими очима й великим номером 54 на спортивній куртці. В одній руці у нього шолом. Ноги його шкрябають кам'яну підлогу, підошви черевиків тупають і швидко перебирають гострими сталевими шипами. — Повне лайно! — повторює Паттерсон, хитаючи головою. — Я бачив твою справу, коли