Тетяна Пішнюк - Гра в королеву

— Я не ховала. Він просто спав.

— А це що — прокинувся?

— Зненацька… Від якогось дивного почуття… — намагалася знову кокетувати.

— А ви, Марусю, ще та штучка, — всміхнулася Маргарита. — Я вас таки недооцінила.

— А ви мене вже навіть оцінювали?

— Ну, власне, я, як і кожен із нас, оцінюю тих, з ким працюю, дружу, чи не дружу, кого бачу вперше і навіть вкотре… Вважаю це нормальним. Бо коли зустрічаєш людину, насамперед підсвідомо її оглядаєш. Ми щодня оцінюємо когось. І кожен з нас щоденно створює собі образ, щоб отримати добру оцінку.

— Так, це одне з наших примарних прагнень — турбота про своє добре ім’я і про славу. Заради цього порожнього звуку ми жертвуємо справжніми істотними благами.

— Ніхто не може скинути із себе своєї індивідуальності. Ви ж розумієте, Марусю: дурень завжди залишиться дурнем, а тупий — тупим. І люди розрізняють це чітко й дуже швидко дають належну оцінку.

— Те, що людина значить сама для себе, ким вона почувається на самоті і те, що ніхто не зможе подарувати або відібрати, я думаю, важливіше, ніж те, чим вона репрезентує себе перед іншими людьми.

— Марусю, щоб репрезентувати себе для інших, однак, потрібно щось мати. З нічого ніщо не виникає. Чи могли б ви так заспівати, коли б не мали таланту? Навіть не стали б того робити. І ще: коли б ви не мали такої розкоші, — кивнула на декольте, — то сумнівно, щоб сьогодні одягли це плаття. Чи не так? — всміхнулася Маргарита.

— Ну, кожен показує те, що зовсім не є його сутністю. Веселий вигляд, красива сукня, висока посада, великі доходи… Все це — при нас, а не у нас самих. А те, що існує й відбувається безпосередньо у нашій свідомості, однак, відіграє важливішу роль, аніж віддзеркалювані образи.

— А як можна оцінити те, що глибоко заховано, коли його не бачиш і навіть не здогадуєшся про цю наявність? Ми ж людину оцінюємо за її вчинки, манеру поведінки…

— Не зовсім… Ось ви, наприклад, високо оцінили, пробачте, назву ім’я, Тамару: за манеру підлещуватися, сипати суцільні компліменти, розповідати про всілякі наші робочі моменти, про які вам не варто було б знати. І прекрасно розуміючи, що це — не найкращі манери стосовно колеґ, ви ставите її в приклад усьому колективові, підвищуєте в посаді, знаючи про недалекість і непрофесійність Тамари. Вам просто подобається її образ?

— Що ж — відвертість за відвертість, — знову посміхнулася Маргарита. — Тамара, можливо, далеко не професіонал у своїй справі. Але одна справа — робити самому три дні те, що вона організує за день, звичайно, навантаживши всіх, кого можна. І погодьтеся — це їй вдається.

— Навантажити вона мастак. Та хіба це найважливіше у роботі? Якби кожен виконував свої обов’язки, щоб забезпечити той чи інший сеґмент, а не витрачав сили, щоб когось навантажити, то не було б зайвої суєти та непорозумінь… — запально сказала Маруся і додала: — А ваша оцінка не збігається з нашою.

— І висновок? — продовжувала посміхатися керівниця, при тому уважно слухаючи Марусю.

— Висновок тут один — кожен має свій критерій оцінювання. І кожен, підбираючи образ, створює його для когось. Тамара чітко врахувала вашу потребу в саме такому образі й створила його ґеніально.

— Це ще раз каже про її здібності…

— Це ще раз каже про те, що, оцінюючи людину, судять із її вбрання, а не зі сутності. Усі речі, крім нас самих, цінуються за власними якостями. А ми — за тим, що надбали і скільки. І чим більше того надбання, тим вищу оцінку маємо від братів по розуму.

— Ми завелися на такій темі, що вимагає іншого настрою. А я маю намір розважитися, — даючи зрозуміти, що розмова закінчена, піднялася.

— І правда… Я також не філософствувати прийшла, — всміхнулася Маруся. — Вибачте, Маргарито Львівно, що збила вас з настрою…

— Та я сказала б навпаки… — неоднозначно всміхнулася. — Йдемо, бо колеги незадоволено озираються…

Вони синхронно встали зі стільців і попрямували до гурту танцювальників. Але музика раптом затихла, і вже знайомий Вова оголосив білий танець. Ще кілька хвилин тому Маруся точно запросила б на танець Маргариту. А зараз вона тільки посміхнулася з такої думки, глянувши краєм ока на керівницю. Невідомо, що промайнуло тій у голові, але вона також усміхнулася. Вони раптом одночасно попрямували до Едуарда і, розгадавши наміри одна одної, одночасно зупинилися. Тепер усміхнулася вже, забачивши таку ситуацію, добра частина колективу.

Маруся ще не встигла прийняти те чи інше рішення, як перед нею виникла могутня постава чоловіка. Їй не потрібно було піднімати очей, щоби його пізнати. Так і стояла очима на рівні його грудей, бачила білий светр і чула запах приємних чоловічих парфумів. Знову запаморочилося в голові. Чи вона його боялася? Не могла визначити свого стану.

— То чи запросить королева на білий танець? Чи будемо стояти посеред зали, як дві колони? — запитав, узявши за лікоть.

— Прошу, — простягла йому руку.

— Не чую радісних криків…

— Не бачу радісного приводу…

— А зустріч із давнім другом — не привід?

— Я б воліла, аби все лишилося в минулому… — підняла таки голову і глянула йому в очі.

— Ну, нарешті! А то я думав, що королева не обдарує мене навіть поглядом, — пильно вдивлявся в очі. — До речі, хоч знаєш, яка ти красива?

— Тунгусе, не починай…

— Це не я… Життя починає все з початку. Я зумисне не шукав зустрічей… А коли побачив, зрозумів, що безсилий відмовитися.

— Відмовитися? Я тобі щось пропоную? — не витримала напруги Маруся.

— Мені не треба пропонувати. Я пропоную сам!

— Ти не пропонуєш, а береш!

— Ну, пробач, у мене характер такий… — розсміявся чоловік.

— Та йди ти зі своїм характером!

— Королево, ти сердишся… Ну що може зробити бідака, схиблений на одній жінці? Чи я винуватий, що у всьому світі нема такої, яка хоча б частково перекрила собою тебе?

— Тунгусе, благаю… Ми вже про все говорили… Розкажи краще про себе — де був, чим займався всі ці роки?

— Правду, чи брехати?

— Як тобі вигідніше. Я все проковтну. Не вперше.

— Я тебе ніколи не обманював.

— Просто ніколи не казав правди?

— Ти сама розумієш, що не все мала знати.

— Розумію. Ось і не хочу все спочатку…

— Ну що ти… Хіба я примушую, — голос його був м’яким, як ніколи. — Я побачив тебе і нічого з собою не міг зробити. Я мав просто піти… Але це сильніше…

Музика закінчилася. Всі озиралися на Марусю і Тунгуса. Вони