Семен Дмитрович Скляренко - Святослав (укр.)

– Чули. У землі Сіверській і Переяславській, – лунають сполохані голоси.

– А де князь чернігівський Оскол?

– Я тут, княгинє!

– Вийди сюди…

Князь Оскол виходить наперед і зупиняється напроти княгині. Це не старий ще чоловік, небіж князя Ігоря по сестрі Горині, мужу якої Ратомиру князь Ігор і подарував Чернігів.

Але як несхожий Оскол на свого батька, що вірно служив Київському столу, не раз ходив з князем Ігорем на рать і загинув, захищаючи його в землі Деревлянській.

Дивиться княгиня Ольга на Оскола і думає: багатий, дуже багатий князь чернігівський, хто знає, у кого більше в скотниці[32] золота, срібла й різних скарбів – у неї на Горі чи в нього в Чернігові.

І не хтось, а сама княгиня Ольга винна, що став таким князь Оскол. Адже це вона, уставляючи Руську землю й даючи погостам уроки, подарувала князю Осколу кращі землі за Черніговом, ліси над Десною, гони на ріках. Багатий, думала, буде князь чернігівський, міцним буде стіл Київський.

От і помилилась княгиня. Алчна душа в князя Оскола, не може він задовольнити своєї жадоби, насипає скотниці, збирає землі, перетісує[33] ліси, замикає гони.

А от землі Руської не береже князь Оскол. Сидить у дітинці[34] на Чорних горах, має численну дружину, знає, що ніхто не підступить і не візьме його там. Та й кому Чернігів і вся Сіверська земля на заваді? Не на Чернігів, а на Київ ціляться вороги – з одного боку в Оскола сидять деревляни, що тільки й думають, як би одірватись від Київського столу, з другого – в’ятичі, що й днесь не визнають зверхності Києва.

А на схід від Чернігова – дике поле, печеніги. Зніме князь Оскол свої сторожі по Сейму – от і відкритий печенігам шлях до Києва.

Не тільки князь чернігівський Оскол такий. Три дні тому був у Києві князь переяславський Добислав, скаржився, що налітають і налітають печеніги на його землю, просив підмоги й пожалування для себе, воєвод, бояр, волостелинів. І мусила княгиня Ольга дати пожалування над Альтою.

– Князю Оскол, – промовляє суворо княгиня, – чому не стримав печенігів на Сеймі, адже пройшли вони через усю Сіверську землю, були під Любечем і Остром, могли дістатись і до Києва.

– Матінко княгинє, – спроквола й тихо відповідає Оскол. – Налетіли печеніги з поля нагло, не самі ішли – ніби якась сила їх випирала, щити – хозарські, мечі – грецькі, як можу я один супроти Візантії, хозар і печенігів стояти?

– Супроти Візантії й хозар стоїть Київ, ти стережи в полі печеніга.

– Матінко княгинє, – скривджено каже Оскол, – поле – широке, Сейм – глибокий, сторожа стоїть на горі, печеніг скрадається яругами…

– Так постав сторожу, щоб печеніг не пройшов ні горою, ні яругами, плече в плече став, не токмо мене – сіверян рятуєш.

– Кого поставлю, матінко княгинє? Тяжко ратають люди в Чернігові, Любечі, Острі…

– А ти дай землі людям по Сейму. І над Десною та Дніпром дай, нехай кожен себе береже…

– Не маю вільної землі по Сейму, Десні і Дніпру. То твоя земля, княгинє.

Княгиня Ольга подивилась на мужів і бояр, поглянула на широко розчинені двері палати. Там, за Дніпром, над самим обрієм ніби хтось провів розпеченим жигалом, після чого залишився вогняний слід – рожева смужечка, що стала ширитись і розгортатись, а від неї, як колосся, в усі боки потекло ясне проміння.

– То як скажемо, мужі й бояри? – запитала княгиня.

– Дамо землі князеві Осколу, – пролунали хрипкі голоси. – Нехай захищає Руську землю.

– Чи згодні?

– Згодні.

Тоді княгиня Ольга, звертаючись до ларника Переніга, що сидів недалеко від неї на ослоні під стіною, де горіла свічка, і тримав перед собою збиток шкіри й перо, сказала:

– Пиши, ларнику… Землю над Сеймом на два поприща до заходу сонця дати князю Осколу й волостелинам, щоб боронили межу…

– І біля Остра, й на Дніпрі під Любечем, – вставив князь Оскол.

– І біля Остра на два поприща по Десні, і біля Любеча на два поприща, – згодилась княгиня. – Тільки бережи Руську землю, Київ бережи.

– Бережу, матінко княгинє, – голосно промовив Оскол. – Моя сторожа вже прогнала їх далеко в поле. І не допустимо, не допустимо до Києва повік.

Але княгиня була все ж неспокійна.

– А може би, мужі й бояри, – промовила вона, – послати за Київ дружину в поле?

– Ліпше, княгинє, ліпше, – загомоніли мужі.

– Пошлемо дружину, – сказала княгиня, – а поведе її княжич Святослав з воєводою Асмусом. Чуєш, сину?

– Чую, – промовив княжич Святослав і вклонився матері.

У цей час на сходах, що вели в сіни, почулися кроки багатьох ніг, збуджені голоси, і в Людну палату увійшло кілька чоловік – в темних свитках, підперезані широкими ремінними поясами, з кишенями на них для ножів, огнива, солі й гаками, на які можна було чіпляти речі, у важких, кованих цвяхами чоботях, бородаті, чорні від сонця й вітру.

Найбільше з них вражав один чоловік – старий, сивий, якого вели під руки, бо він нічого не бачив – замість очей в нього зяяли дві червоні западини.

– Це ти, Полуяре? – запитала сухим голосом княгиня Ольга, побачивши сліпого.

– Я, матінко княгинє! – крикнув, почувши її голос, Полуяр і повалився їй у ноги.

– Встань, Полуяре, – сказала княгиня. Він встав.

– Говори!

У палаті настала така тиша, що чути було, як віє вітер одразу за вікнами, як глибоко зітхнув Полуяр.

– Ранньої весни, – почав він, – як пам’ятаєш ти, княгинє, і всі ви, люди, вибули ми лодіями з Києва-города, щоб дійти до Верхнього Волока[35] спуститись Доном, переволокти лодії до Ітиля-ріки[36] і пливти в Джурджанське море. Не вперше ми їздимо цим шляхом, як і батьки наші, діди й прадіди, з добром усяким – торгувати, з мечем – захищати межі. Так їхали й ми з великим добром – моїм, твоїм, княгинє, вашим, добрі люди, щоб самим його продати, а інше добро собі привезти.

Полуяр на хвилину замовк, пригадуючи, либонь, як ранньої весни вирушали вони з Києва, довго билися проти швидкої течії Десною й Сеймом, як волокли лодії від Сейму до Дону і як пливли Доном до Саркела, де в білих вежах стоять хозари й беруть десятину.

Але про цей довгий і важкий шлях купець Полуяр не сказав, бо хто ж тут, у Києві, цього не знав, а зикінчив:

– Проте коли добилися до Саркела, то побачили