Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Гумор » Оленіада 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Оленіада" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: Гумор.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 38
Перейти на сторінку:
Ти можеш дихати нормально? — суворо запитала Зоя. — Кажи і йди геть: у мене обмаль часу!

Бодя витер рота, пару разів жуйнув і наважився:

— Сек...усу...

— Чого? — не зрозуміла чи вдала, що не розуміє, Зоя Павлівна.

— Ти обіцяла... — пробурмотів Бодя.

— Кажу ж тобі, йолопе: ріг — то півсправи. Відпиляти ріг може кожний!

— Ну... Нехай буде півсправи... — сказав Бодя і ледь стримав бажання дмухнути в глевкий кавалок, котрий перекочував у роті.

— Та як ти собі це уявляєш? — засміялась Зоя. — Ногу показати тобі, чи що? Якого ще «секусу»?

— Не-тра-ди-ці-й-но-го... — по складах вимовив Бодя і видав «на-гора» таку кулю, що Зоя змушена була відступити на два кроки в тісному передпокої та випустила з рук гребінець.

Скориставшись нагодою, Бодя швидко витяг з кишені касету з яскравими красномовними малюнками:

— Ось тут усе показано...

Зоя прийшла до тями.

— Ах ти шмаркач! Негідник! Крадій! Таке пропонувати! Півсправи йому подавай! Це ж треба, що вигадав! Півсправи!!!

Зоя зареготала. І бідолашний Бодя інтенсивно запрацював щелепами.

— А ну кажи мені, що ти маєш на увазі? — наступала на нього Зоя Павлівна, відтискаючи до дверей. — Кажи мені прямо! В очі дивись! Я сказала в очі!

Бодя розгублено замекав. Ситуацію врятував дзвінок у двері. Розпашіла Зоя рвучко розчахнула їх. На порозі стояв шинкарчин малий із підозрілим згортком в руках.

Бодя закляк, поглядаючи то на нього, то на згорток — з рота самі по собі полізли цілі грона зелених куль. Недосяжна Зоя здалася йому ще недосяжнішою. Ледь не збивши хлопця з ніг, він вискочив на сходовий майданчик, ляснувши малого по худенькому плечу:

— І тебе обдурить, братан... — прошепотів він і хилитаючись пішов вниз.

Зоя взяла пакет з одягом. І пішла замочувати блузку.

Висновок із візиту Боді вона зробила один: треба якнайшвидше позбутися речових доказів і перевести їх в надійний грошовий еквівалент.

* * *

Рівно в дві години за київським часом Зоя Павлівна Пікач відкрила гаманець. Порахувала невтішний вміст. Грошей вистачало на таксооленя в один кінець. Нічого, вирішила Зоя, скоро матиму свій транспорт, а до такої поважної установи, як Мерія, треба їхати з шиком.

О третій вона вже спускала ніжку з санчат навпроти величної будівлі на Хрещатику. Піднялася сходами, на яких сиділи демонстранти з плакатами, боязко увійшла до приміщення. Сек’юриті перевірили її данні, ретельно оглянули сумку, потикали лазерними паличками в зачіску, видали бейдж і пропустили на широкі сходи, вкриті червоним килимом. По обох боках сходів курилися сандалові свічки. Звіддаля лунала мелодійна музика... Тиша і спокій. Релакс. Зої здалося це дивним, — і вона чхнула. За спиною залунали такі ж стримані покашлювання. Зоя озирнулася: разом із нею сходами піднімалися інші учасники програми «Зустрічі у мера»: жіночки з дітьми, бабусі, обвішані орденами ветерани. Кожен відчував важливість моменту. Процесію спрямували до великої приймальні. Десяток молодих людей у білих простирадлах (звісно, то були не простирадла, але збентежена Зоя вирішила, що перед трансляцією їх поведуть до лазні) заснували серед натовпу, роздаючи кожному якісь папірці. Отримала такий і Зоя.

Це були ноти...

— Увага! — звернувся до людей чоловік з тим сексуальним баритоном, котрий Зоя вже чула по телефону. — Кілька хвилин уваги, панове!

Він вишикував громадян, прослухав їхні запитання, роздав номерки черги, за якою вони мали виходити до мікрофону.

— І ще одне. Коли з’явиться пан мер, залунає музика. Усі мають встати і проспівати текст, який прикладається до нот! Домовились?

Громадяни дружно захитали головами. Ордени ветеранів мелодійно задзеленчали. Зоя знала слова державного гімну на пам’ять і почувалася спокійно.

Усіх завели до зали, розсадили за столики. Поки розставляли камери і тягнули кабель, Зоя розглядала президію. На невисокому подіумі за довгим столом сиділа огрядна жінка з рясними, випаленими пергідролем буклями, схожими на рурки, в котрі можна було б просунути палець. А поруч... Зоя зовсім непристойно роззявила рота... Поруч із жінкою примостився розкішний чорношкірий чоловік у білому смокінгу і з чалмою на голові...

— Це пан мер?... — благоговійно прошепотіла вона у вухо дідуся з іконостасом на грудях.

Дідусь обвів її зневажливим поглядом:

— Та ви що, жіночко, газет не читаєте, телевізора не дивитесь?! От люди пішли — нічого їх не цікавить. Хіба з такими ото державу відбудуєш?! Це його духівник. З самого Гондурасу!

Зої стало соромно, але вона вирішила поставити ще одне запитання:

— А та пані — його дружина?

— То Радник із Сантехники! — знову обурився дід. — Генеральний директор комунального господарства.

Зоя хотіла ще щось запитати, але залунала музика, повмикалися камери і до президії увійшов симпатичний чоловік у чорному костюмі з привітною посмішкою на вустах. Він зробив у повітрі кілька магічних пасів, звернутих до чорношкірого. Духівник відповів такими ж жестами. Після того залунала музика. Усі встали. Зоя вже готувалася заспівати «Ще не вмерла...», але вчасно схаменулася: музика була зовсім іншою. Зоя зазирнула в папірець.

І разом з усіма старанно заворушила губами:

— Він із нами!

Із нами Він!

Він завжди із нами!

Слухай своє серце!

Розкрий свою душу

Назустріч своєму батькові!

Оле-оле-оле-оле!

«Мабуть, ідеться про оленів...» — вирішила Зоя.

Далі все пішло як завжди. Мер проголосив недовгий спіч, звертаючись головним чином до жінки з буклями. Тон його не передбачав для неї нічого доброго:

— Ось тепер ви нам усе і розповісте, шановна! При всьому народові! Народ хоче знати, чому ви відключаєте воду! З яких таких причин?

Обличчя жінки вкрилося плямами.

— Як господар міста і громадянин, я хочу знати, — продовжував пан мер, — чому в крані немає води?! Хто перший? — звернувся він до зали і непомітно поглянув у свою теку. — Чи є в залі пані Поплужко, заслужена пенсіонерка державного значення?! Прошу вас, шановна, вийдіть до мікрофону і скажіть усе, що ви думаєте! Не бійтесь! Мер — з вами і за вас!

До мікрофона, встановленого перед президією, вийшла бабця в зеленій хустці — пані Поплужко, котрій випало щастя бути номером першим.

Вона вхопилася за мікрофон і з ненавистю блимнула на жінку в президії.

— Немає, хай його трясця, тої води! Вже другий рік немає! — заволала вона так голосно, що звукорежисер змушений був змікшувати звук на пульті. — Немає! Кручу той кран, як корові хвоста! Байдуже! Прийди-но, стерво (на цьому місці пильний звукорежисер пустив в

1 ... 9 10 11 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оленіада», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оленіада"