Карло Коллоді - Пригоди Піноккіо

з вікна. Забачивши Дерев’яного Хлопчика, що теліпався під поривами північного вітру, відчула до нього глибоке співчуття і тричі сплеснула в долоні.

Невдовзі гучно залопотіли крила, і великий Сокіл стрімко опустився на підвіконня.

— Що накажете, чарівна Феє? — запитав Сокіл і схилив свого дзьоба на знак пошани (а треба сказати, що Дівчинка з блакитним волоссям була доброю феєю, що жила тут, на узліссі, вже понад тисячу років).

— Бачиш Дерев’яного Хлопчика, що висить на гілці Старезного Дуба?

— Бачу.

— Тоді хутчіш лети туди, звільни його своїм могутнім дзьобом від зашморгу і поклади обережно на траву під дубом.

Сокіл полетів. За дві хвилини він повернувся і сказав:

— Усе зроблено, як ви наказували.

— І яким він тобі здався? Живим чи мертвим?

— Він скидається на мертвого, але зовсім померти він не може, бо, коли я звільнив його від зашморгу, він застогнав і промимрив ледве чутно: «Тепер мені ліпше».

Фея двічі сплеснула в долоні, і перед нею постав прекрасний пудель.

Він ішов достоту як людина — на двох ногах. Цей пудель був одягнений у святкову кучерську ліврею, а на голові носив маленького, гаптованого золотом трикутного капелюха і білу перуку з локонами, що спадали аж до плечей. На ньому був шоколадного кольору сюртук із діамантовими ґудзиками і двома великими кишенями (у них він ховав кістки, отримані зі столу господині), бриджі з яскраво-червоного оксамиту, шовкові панчохи, відкриті черевички, а позаду щось схоже на чохол з блакитного атласу (у ньому він ховав свого хвоста під час дощу).

— Слухай уважно, Медоро, — звернулася Фея до пуделя. — Накажи негайно запрягати мою найпишнішу карету і їдь у ліс. Під Старезним Дубом ти знайдеш у траві бідолашного напівмертвого Дерев’яного Хлопчика. Обережненько підніми його, поклади на подушки і привези до мене. Зрозумів?

На знак того, що він усе втямив, пудель тричі вильнув блакитним атласним чохлом, прикріпленим іззаду, і миттю зник.

Незабаром зі стайні виїхала невеличка розкішна блакитна карета, оздоблена пір’ям канарейок, а всередині заставлена банками зі збитими вершками й варенням, трубочками з кремом і коржиками.

Маленьку карету тягнула сотня запряжених білих мишей, а пудель на козлах цьвохкав батогом навсібіч, ніби справдешній кучер.

За чверть години карета повернулася, і Фея, що чекала на ґанку, взяла нещасного Дерев’яного Хлопчика на руки, внесла його до кімнати з перламутровими стінами і наказала мерщій покликати найтитулованіших лікарів.

Лікарі прибули негайно. Один за одним нагодилися Ворон, Сич і Цвіркун.

— Я хочу дізнатися вашу фахову думку, синьйори, — сказала Фея, звертаючись до трьох лікарів, що обступили ліжко Піноккіо. — Скажіть, живий чи мертвий цей бідолашний Дерев’яний Хлопчик.

У відповідь на її прохання першим почав огляд Ворон. Він помацав у Піноккіо пульс, ніс, а потім мізинець на нозі. І після ретельного обстеження поважним голосом вирік:

— На мою думку, Дерев’яний Хлопчик мертвий. Проте, якби він, за прикрим збігом обставин, виявився не цілком мертвим, то це було б беззаперечним свідченням того, що він іще живий.

— Шкода, — сказав Сич, — що не можу погодитися з моїм високошановним колегою Вороном, але, на мою думку, Дерев’яний Хлопчик іще живий. Проте, коли б він, за прикрим збігом обставин, виявився цілком мертвим, то це було б беззаперечним свідченням того, що він фактично мертвий.

— А чого ви мовчите? — звернулася Фея до Цвіркуна.

— Я поділяю ту думку, що розумний лікар, який не знає, що сказати, має мовчати. Втім, я добре знаю цього Дерев’яного Хлопчика, можна сказати навіть, давно знаю.

Піноккіо, що досі лежав нерухомо, наче справжнісінька дровина, раптом почав судомно тремтіти, аж ліжко задвигтіло.

— Цей Дерев’яний Хлопчик, — вів далі Цвіркун, — просто негідник…

Піноккіо розплющив очі й одразу ж заплющив їх.

— …шахрай, нероба, волоцюга…

Піноккіо натягнув простирадло собі на голову.

— …цей Дерев’яний Хлопчик — халамидник, що зажене в труну свого нещасного знедоленого батька!

У кімнаті почулися притлумлені схлипування й ридання.

Уявіть собі здивування всіх присутніх, коли вони підняли простирадло і побачили, що плаче не хто інший, як Піноккіо!

— Коли мертвий плаче — це ознака того, що він перебуває на шляху до одужання, — урочисто мовив Ворон.

— Я, на превеликий жаль, маю не погодитися з моїм високоповажним колегою, — заперечив Сич, — бо коли мертвий плаче, це, на мою думку, ознака того, що він не бажає помирати.

Розділ 17

Піноккіо охоче їсть цукор, але відмовляється приймати ліки. Та при появі трунарів він притьмом ковтає гірке. Піноккіо знову бреше, і його ніс видовжується

Коли поважні лікарі пішли, Фея підійшла до Піноккіо, поклала йому руку на чоло і відчула, що у хворого гарячка.

Вона висипала білий порошок у склянку води, подала Дерев’яному Хлопчикові й ніжно мовила:

— Випий це, і за кілька днів одужаєш.

Піноккіо зиркнув на склянку, скривився й неохоче запитав:

— Воно солодке чи гірке?

— Гірке, зате для тебе воно корисне.

— Коли воно гірке, я не питиму.

— Зроби те, що я кажу, випий.

— Але я терпіти не можу гірке!

— Випий. А коли вип’єш, одержиш грудочку цукру, щоб знову стало смачно в роті.

— Де ця грудочка цукру?

— Ось, — відповіла Фея і дістала шматочок із золотої цукорниці.

— Спочатку дайте мені цукру, а потім я вип’ю гірке.

— Ти мені обіцяєш?

— Так.

Фея дала йому цукру. Піноккіо вмить розкусив і проковтнув його, облизав язиком губи і сказав:

— Ох і смакота! Якби цукор був ще й ліками!.. Я би щодня приймав проносне!

— Тепер дотримай своєї обіцянки і зроби маленький рятівний ковток.

Піноккіо неохоче взяв склянку, встромив туди кінчика носа, потім потримав склянку біля рота, знову стромив туди носа й нарешті мовив:

— Це дуже гірка пілюля для мене, надто гірка. Я не можу випити цю гидоту.

— Як ти можеш стверджувати це, коли навіть не намагався докласти зусиль?

— Я можу собі уявити. Я ж нюхав. Спочатку я хотів би ще грудочку цукру… тоді я вип’ю.

Фея з витримкою дбайливої матусі поклала йому до рота ще грудочку цукру. І знову подала скляну.

— Я не можу це випити, — сказав Дерев’яний Хлопчик і скривився так, що Фея аж сама відчула гіркоту в роті.

— Чому?

— Тому що мені заважає подушка на ногах. Фея прибрала подушку.

— Це не допомагає. Я все ще не можу пити.

— Що тобі ще заважає?

— Прочинені двері.

Фея підійшла до дверей і зачинила їх.

— Ні, — заголосив Піноккіо і захлипав, — я не хочу ковтати гіркі ліки, ні, ні і ні!

— Хлопчику мій, скоро ти пошкодуєш про це.

— Мені байдуже!

— Ти серйозно хворий.

— Мені однаково!

— З такою