Люсі Мод Монтгомері - Енн із Шелестких Тополь

class="p1">— Ні, ви теж дуже хороша. Я так хотіла й з вами познайомитись, але боялася, що це вийде аж тоді, коли настане Завтра.

Ми стояли біля стіни й розмовляли: Елізабет маленькими ковтками пила молоко й розповідала мені про Завтра. Жінка заявила їй, що Завтра не настане ніколи, проте Елізабет у це не вірить. Колись воно справді настане! Одного чудового ранку вона розплющить очі й зрозуміє, що от воно — Завтра. Не Сьогодні, а Завтра. І тоді буде стільки всього доброго. Вона зможе провести цілий день так, як їй заманеться, і ніхто не наглядатиме за нею — хоч мені здалося, що це, на думку Елізабет, надто прекрасно, щоб статися навіть у Завтра. А ще вона піде й дізнається, що ж там — на тому кінці прибережної дороги, стрімкої, звивистої, подібної до прегарної червоної змії, що, як думає Елізабет, веде аж на край світу. Можливо, там і є Острів Щастя. Дівчина певна: десь є такий Острів Щастя, де стоять на якорі всі кораблі, зниклі безвісти, і вона знайде його, коли настане Завтра.

— А ще в Завтра, — мовила Елізабет, — у мене буде мільйон собак і сорок п’ять котів. Я сказала це бабусі, коли вона не дозволила мені завести кошеня, а бабуся розсердилася й відповіла: „Я не звикла, щоб зі мною так розмовляли, панянко Зухвалице“. І мене відправили до ліжка без вечері. Але я не хотіла бути зухвалицею, панно Ширлі. І потім я не могла заснути, бо Жінка мені сказала, що знала дівчинку, яка померла вві сні за те, що була зухвала.

Коли Елізабет допила молоко, хтось різко постукав у невидиму шибу за ялинами. Здається, увесь цей час за нами стежили. Моя ельфійська принцеса втекла; її золотисті коси маяли в темряві алеї, доки не зникли зовсім.

— Вигадливе дитя, — мовила Ребекка Дью, коли я розповіла їй про свою пригоду… бо це й була справжня пригода, Гілберте! — Каже мені якось: „Ви боїтеся левів, Ребекко Дью?“ А я кажу: „Ніколи їх не бачила, тож і не знаю“. А вона каже: „У Завтра буде скільки завгодно левів, але то будуть хороші, добрі леви“. „Дитино, — кажу, — з тебе самі очі лишаться, коли будеш так дивитися“. Бо вона так дивилася крізь мене, ніби на щось у тім своїм Завтра. „У мене глибокі думки, Ребекко Дью“, — каже вона. Їй, певно, тяжко, що вона так мало сміється.

Я пригадала, що за всю нашу розмову Елізабет ні разу не засміялася. Мабуть, вона цього зовсім не вміє. Той їхній великий будинок такий самотній, похмурий, там ніколи ніхто не сміється. Навіть зараз, коли осінь буяє барвами, він стоїть нудний і сірий. Маленька Елізабет так часто наслухає всілякі непевні шурхотіння.

Мабуть, одним із моїх завдань у Саммерсайді буде навчити її сміятися.

Ваш найніжніший, найвідданіший друг,

Енн Ширлі.

P. S.: Це теж із підписів бабусі тітоньки Четті!»

3

Шелесткі Тополі,

Примарний провулок,

Саммерсайд,

25 жовтня

«Гілберте, милий!

Угадай, що сталося? Я вечеряла в Кленовому Пагорбі! Панна Еллен сама написала запрошення. Ребекка Дью страшенно збентежилася — вона й не думала, буцім на мене там звернуть увагу, і переконана була, що наміри в них анітрохи не дружні.

— Вони напевне замислили щось лихе! — вигукнула вона. Правду кажучи, і в мене були такі самі підозри.

— Неодмінно вдягніть вашу найкращу сукню! — звеліла Ребекка Дью.

Отож, я вбралася в гарну сукню із кремового чаллісу,[10] розшиту бузковими фіалками, а коси вклала в нову зачіску із кучерями над чолом. Вона мені дуже личить.

Господині Кленового Пагорба по-своєму чарівні. Знаєш, Гілберте, я навіть могла б їх полюбити, якби вони мені дозволили. Їхній маєток пихато відмежувався деревами від звичайних будинків, котрих мовби й знати не хоче. У саду розташувалася велика біла дерев’яна жіноча фігура, що колись прикрашала собою ніс вітрильника, де капітаном був старий пан Авраам Прінгл, славетного „Піди й запитай її“; а коло ґанку — зарості полину, що його понад сто років тому привезли зі Старого Світу перші тутешні Прінгли. Ще один їхній предок брав участь у битві при Міндені,[11] і шпага його висить на стіні у вітальні, поряд із портретом капітана Авраама Прінгла. Панні Сарі та панні Еллен капітан доводився батьком, і вони дуже ним пишаються.

Понад старими чорними рифленими камінними поличками в них висять масивні дзеркала, на полиці — скляна ваза з восковими квітами. Є й картини, на яких увічнено осяйну красу давніх вітрильників, вінок із пасмом волосся кожного з відомих Прінглів, кілька великих мушель, а в гостьовій кімнаті — ліжко, укрите ковдрою з візерунком у дрібнесенькі крилечка.

Ми сиділи у вітальні на шератонівських[12] стільцях із червоного дерева. На стінах були шпалери в срібну смужку, на вікнах — штори з важкої парчі, на одному з мармурових столиків — прегарна модель корабля з малиновим корпусом та білосніжними вітрилами — того самого „Піди й запитай її“. А на стелі — величезна люстра, уся зі скляних підвісок. У центрі — кругле люстро з годинником: то, певно, капітан Прінгл привіз його з „чужих країв“. Усе таке вишукане. Я хочу, щоб так було й у домі нашої мрії.

У Кленовім Пагорбі навіть тіні здаються промовистими й дотримуються традицій. Панна Еллен показала мені десь із мільйон прінглівських фотографій. Більшість із них — дагеротипи в шкіряних футлярах. А тоді до вітальні зайшов великий пістрявий кіт і скочив мені на коліна, та панна Еллен виставила його на кухню. Вона перепросила мене — але спершу, я думаю, перепросила на кухні кота.

Говорила здебільшого панна Еллен. Панна Сара, малесенька худенька жінка в чорній шовковій сукні на ретельно накрохмаленій нижній спідниці, із білосніжним волоссям та очима чорними, достоту як сукня, з худими жилавими руками, що їх вона склала на колінах поміж невагомих мереживних хмарок, тендітна, вродлива й сумовита, здавалася надто кволою й для звичайної розмови. А втім, Гілберте, у мене виникло враження, що геть усі Прінгли, включно із самою панною Еллен, скачуть під її дудку.

Вечеря була розкішна. Вода холодна, скатертини й серветки гарні, посуд витончений. Прислуговувала нам покоївка, пихата й аристократична, як і господині. Та панна Сара вдавала, буцім не чує, коли я до неї звертаюся, і щоразу, ковтаючи шматок, я боялася, що він стане каменем у мене в горлі. Уся моя відвага здиміла. Я почувалася, мов та сердешна муха на смужці липкого паперу. Ніколи, ніколи,