Василь Биков - Мертвим не болить

з-під якої вибивається пасмо зовсім білого волосся.

Неподалік, схрестивши на грудях руки, сидить інвалід у колясці. І раптом я чую тихий голос того, хто стоїть переді мною:

— Він який, вогонь? Справжній?

— Найсправжнісінький, татку. Це від газу вогонь. Як на кухні у Кузьмичових.

Восьмирічний хлопчик торсає за руку чоловіка. Той, одначе, стоїть рівно, трошки схиливши голову.

— Великий!

— Великий, татку. Тільки вінками заклали — не видно.

— А вінків багато?

— Багато. На мазівський самоскид не помістяться.

— Самоскид, він як «студебекер», так?

— Що?

Хлопчик не почув або не розуміє незнайомого слова. Я пояснюю:

— Багато вінків. Певно, на повний «студер» із верхом.

Чоловік впівоберта повертає до мене побите порохом, рябувате обличчя:

— Дякую.

Будь ласка. Хоча навіщо дякувати. Жорстоко позначені війною, ми і так добре розуміємо один одного. Ми побратими однієї долі. І мені стає добре тут, у цьому тісному гурті людей, на цьому стишеному мітингу без промовців.

Хлопчик з-під батькової руки з поважною цікавістю оглядається на незнайомого чоловіка.

Але доброго потроху. Здається, бажання здійснилося. Якийсь внутрішньо просвітлений, я починаю вибиратися з натовпу.

А таки ж Вічний вогонь як пам'ять про тих, хто загинув,— це чудово! Якби лише вічність його не виявилася короткою.

Здається, щодо увічнення вбитих я помилявся. Пам'ять про втрати у нашій країні, як у жодній іншій, багатозначна і символічна. Напевно, ніколи в минулому народ не втрачав стільки невідомих солдатів, як в останній війні. І досі нікому не відомо, скільки матерів не дочекалися з війни синів, повідомлень про їхню долю. І лежать вони в землі невідомими. Герої й не герої з не відомими людству стражданнями і невідомими подвигами, невідомими долями та іменами. То хай буде благословенний вогонь на вшанування їхньої пам'яті!..

Я рішуче вибираюся з площі. Однак це не просто. Уздовж хідника ряди людей. Хтось клацає фотоапаратом. Жінка на витягнутих руках високо піднімає дитину. Хай бачить і пам'ятає мале.

За хідником ряд червоних автоматів з газованою водою. Біля них також люди. Ляскає мідяк, не поспішаючи, гуде залізне нутро, і автомат акуратно відмірює свою порцію. Намагаюся не ступати в калюжі на асфальті, шукаю склянку. Біля крайнього автомата, заступаючи один одного, щось мудрують двоє. Уже немолоді. За віком колишні фронтовики. У кожного по склянці, але не схоже, щоб з газованою водою. Той, що стоїть навпроти, перехопив мій погляд, з фамільярністю, на яку не варто ображатися, підморгує:

— Одну хвилиночку...

І ховає пляшку за автомат. Я спиняюся збоку і чекаю. Чоловіки тихцем цокаються склянками. Один високий на зріст, важкуватий, з бурякового кольору обличчям. На його піджаку три ряди орденських планок. Два ордени Червоного Прапора, по одному Олександра Невського та Вітчизняної війни. У другого, трохи молодшого і якось дуже пом'ятого з лиця, лацкан не нового вже, рудого піджака відтягують дві Червоні Зірки.

Видно, пригвинтив спеціально для свята. Чоловіки поспіхом випивають. Крекнувши, заїдають сухою воблою. Старший, сильний, широкий у плечах дядько, виразним кивком показує на мою ногу.

— Що, на війні?..

— На війні.

— Ну, а газівку п'єш? Чи не заробив? — похмуро дорікає він і питається: — Гахнуло де?

— На Другому Українському.

— Сусіди. Я з Першого. А оцей з Ленінградського,— з тріском ламаючи воблу, киває він на компаньйона.

Я чекаю на склянку, а він, подумавши трохи, нахиляється по пляшку. Широка рука його наливає більш як півсклянки.

— Давай! За тих, хто хоче, та не може.

— Ну що ви!.. Я не п'ю.

Він, хмеліючи на очах, готовий обуритися:

— Як це не п'єш? Тоді ти не фронтовик. Ти залізничник.

У нього повільні рухи, командирський тон, який не допускає заперечень, важкуватий погляд людини, що знає собі ціну. Молодший, навпаки, увесь час сміється очима, гризе вставними металевими зубами воблу і підморгує:

— Давай, друже! За руських Іванів.

Мені зовсім не хочеться пити, але їхня фамільярна категоричність обеззброює. Хіба що за Іванів. Молодший виділяє шматок вобли, і я поспіхом, захлинаючись, випиваю. Як і на фронті. Випадкова чарка серед незнайомих сусідів-танкістів або мінометників. Але, правда, там не було і сліду незручності.

— Ну й що! — підбадьорює старший.— Подужав. А казав, не п'ю. У якому званні?

— Я?

— Ну, зрозуміло ж, не я.

— Молодший лейтенант.

— Зрозуміло. Ванька-взводний.

— Ага. Правда, і ротним був.

— Я так само. До Берліна виріс у дивізійного.

Солоний шматок риби пече в роті. Настроєм швидко опановує п'янка легкість. З репродукторів гримить «Священная война». Поруч товчуться, штурхаються люди. Однак ми не звертаємо на них уваги. Мене починає цікавити старший. Але щодо дивізійного він, здається, загнув.

— У дивізійного, кажете? Дуже високо.

— Високо? Думаєш, до дивізійного не добрав? Так? Давай, порахуй! Один комплект роти — двісті чоловік.

— Дивлячись якої роти.

— Якої, відомо якої — штрафної.

— Штрафної?

Я з певним зацікавленням поглядаю на цього чоловіка. Плечем він сперся на червону стінку автомата.

— Ну й от. Двісті помнож на дванадцять. Дванадцять разів формувалися. Не беручи до уваги часткових поповнень. Дивізія!

Ну, може, й не дивізія, але також немало. Я вперше бачу людину, яка на фронті командувала штрафною ротою. З неприхованою цікавістю дивлюся я на старшого. Молодший розшматовує пачку «Біломору».

Жінка в прозорій хустинці, з мідяком у пальцях шукає поглядом склянку.

— Скляночки вільні?

— Зайняті! — буркає старший.

— П'яниці прокляті!

— Цить, тітко! У нас поминки!

Жінка, відійшовши, погрожує:

— Ось покличу дружинників, тоді пом'янете. До витверезника вас, алкоголіків!

— Що? Дружинників? Клич! Клич дружинників! — починає розпалюватися старший і загрозливо ступає від автомата. Молодший, блиснувши металевими зубами, хапає його за руку.

— Кузьмичу, спокійно! Спокійно, Кузьмичу!

— Що спокійно? — кричить Кузьмич.— Ідіть ви... Давай ще пляшку!..

Молодший дістає з-за пазухи ще пляшку, і Кузьмич вправно відкручує головку. Руки його тремтять. Горілка через береги склянки ллється на асфальт. Цього разу вони п'ють удвох і мовчки.

Я думаю, що треба йти. Але Кузьмич, плеснувши решту горілки під ноги, підводить на мене почервонілі незадоволені очі.

— Що дивишся? Засуджуєш? Так? Засуджуєш? Ти, залізничник! — майже образливо закінчує він.

— Кузьмичу, спокійно! Тихо, Кузьмичу,— бере його за піджак молодший.

Кузьмйч злими очима косує на мене. Здається, він уже забув, хто я, і готовий звалити на мене увесь свій з війни накопичений гнів.

— Що ж, гаразд. Бувайте здорові! — кажу я.—