Агата Крісті - Зарубіжний детектив

цегляного будинку і натис кнопку. Зсередини двері були на ланцюжку, тож відімкнути їх я не міг. Мені відчинив Фріц. Він спитав, чи не підігріти качку, але я буркнув, що не треба. Скинувши пальто й капелюха, я рушив до кабінету, де за письмовим столом сидів отой розгодований геній, зручно вмостившись у кріслі, спеціально зробленому для його туші вагою в одну сьому тонни; в руках його знову була книжка Лінкольна Барнета «Скарби нашої мови», поруч на таці стояла пляшка пива й склянка. Я підійшов до свого столу, крутнув крісло й сів. Я знав: поки Вулф не дочитає абзаца, він на мене й не гляне.

Так воно й сталося. Вулф навіть стромив у книжку закладку — тоненьку золоту стрічечку, подаровану йому кілька років тому одним клієнтом, який не міг дозволити собі розкоші користуватися нею, — і нарешті відклав книжку.

— Ви, звичайно, вечеряли? — промовив він.

— Ні, не вечеряв. — Я закинув ногу на ногу. — Даруйте, що погойдую ногою. Я з'їв щось жирне, забув навіть що, в якійсь забігайлівці у Бронксі. Це було…

— Фріц розігріє качку, і…

— Ні, не треба. Я вже йому сказав. Сьогодні був найпаскудніший день у моєму житті, отож я хочу бодай дожити його по-людському. Спершу я про все вам розкажу, а тоді вже піду спати й перетравлювати оту жирну гидоту. По-перше…

– К бісу, спочатку ви повинні попоїсти!

— А я кажу — ні. По-перше, щодо нашої клієнтки…

І я до слова розповів Вулфові про свою розмову з місіс Бранер, а також про все інше, не забувши згадати й про двох типів у машині, номер якої я записав. Насамкінець я висловив кілька власних міркувань, а саме: 1. Нема рації марнувати час, з'ясовуючи, кому належить та машина. 2. Сару Дакос слід, мабуть, викреслити зі списку підозрілих чи принаймні залишити на потім. 3. Хай навіть за сім'єю Бракерів і водяться якісь брудні справи, — поки що наша клієнтка ніякого розголосу не боїться. Після цього я встав і простяг Вулфові підписаного місіс Бранер листа. Але він лише мимохідь глянув на нього і звелів сховати в сейф.

Потім я докладно розповів про свій візит до Еверса і, звичайно ж, про зустріч із Моррісоном. Я висловив глибоке переконання, що вчинив неправильно, мені слід було заявити Еверсові, нібито ми маємо секретну інформацію, якої він не має і ніде не дістане, і, коли він заплатить, ми докладемо зусиль, щоб те замовлення не анулювали. Певна річ, це було б досить ризиковано, однак, може, викликало б Еверса на відвертість.

Вулф похитав головою і сказав, що це зробило б нас занадто вразливими. Я підвівся, обійшов його стіл, узяв з полиці словник, розгорнув і, знайшовши потрібну сторінку, вернувся до свого крісла.

— Перше значення: «Сприйнятливий, чутливий до подразнення», — прочитав я. — Друге: «Який має здатність нервово збуджуватись…» Ось що означає слово «вразливий». Це правда, знайти кого-небудь вразливішого від нас із вами нараз нелегко. Але дозвольте мені завершити свій звіт за донь. Усю другу половину дня я згаяв на пошуки Ернста Мюллера — його звинуватили у використанні державного транспорту для перевезення краденого майна, а тепер випустили на поруки. І знаєте, цей поводився ще гірше за Еверса! Йому спало на думку вдарити мене, кулаком, до того ж він був не сам, отож мені довелось відреагувати. Може, я навіть переламав йому руку. Далі…

— Ви не постраждали?

— Ні, постраждали тільки мої почуття. Далі, з'ївши тієї жирної гидоти, я вирушив на пошуки Джулії Фенстер, яку нібито заарештували за сфабрикованим звинуваченням у шпигунстві, засудили, а тоді виправдали. Я згаяв на неї цілий вечір, але знайшов кінець кінцем тільки її брата. А цей — о, цей виявився хіба ж такою птицею! Ніхто ще не марнував так дня. Сьогодні я поставив рекорд. А ці ж три справи ми вибрали як найпевніші. Я просто-таки згораю від нетерплячки дістати від вас програму на завтра. Я покладу її собі під подушку.

— Тут трохи винен і ваш шлунок, — кинув Вулф. — Ну, коли не качку, то, може, хоч яєчню?

— Ні.

— Тоді ікру. У нас є фунт свіженької.

— Слухайте, Вулфе, ви ж бо збіса добре знаєте, як я люблю ікру! Але сьогодні я не допущу такої наруги над нею.

Вулф налив пива, зачекав, поки трохи осіла піна, випив, облизав губи і втупився в мене поглядом.

— Арчі, — промовив він нарешті, — ви хочете примусити мене повернути аванс?

— Ні. Я розумію, що з цього в мене нічого не вийде.

— Тоді ви даремно гаєте час на балачки. Ви добре знаєте: ми взялися до роботи, яка, логічно міркуючи, безглузда. Такого висновку ми дійшли обидва. Дуже малоймовірно, щоб котресь із повідомлень містера Коуена стало нам у пригоді, однак надія все ж таки є. Випадок може відіграти роль у будь-якій справі, а цього разу ми повністю залежимо від випадку. Ми залежимо від ласки долі. Ми можемо тільки викликати події, але не керувати ними. На завтра я не маю ніякої програми, все залежить від наслідків сьогоднішніх заходів. Ви ще самі напевно не знаєте — марно минув цей день чи ні. Можливо, дещо з того, що сьогодні зроблено, примусить кого-небудь діяти. Це може статися завтра, а може, й наступного тижня. Зараз ви стомлені голодні. Сто чортів, та повечеряйте ж нарешті! Я похитав головою.

— То все ж таки, що там у нас на завтра?

— Поговоримо про це вранці, не зараз. — І Вулф розгорнув книжку.

Я встав, штурхонув ногою крісло, узяв зі столу листа й сховав у сейф, потім пішов на кухню і налив собі склянку; молока. Фріц уже ліг спати. Збагнувши, що випити молоко було б не меншою наругою над ним, ніж над ікрою, якби її з'їсти, я вилив його назад у пакет, дістав чисту склянку та пляшку віскі «Рудий дід», налив з півсклянки і зробив чималий ковток. Присмак жиру в роті зник. Після цього я перевірив, чи замкнено чорний хід, допив віскі, сполоснув обидві склянки і, піднявшись до своєї кімнати, перевдягнувся в піжаму та пантофлі.

Спершу я вирішив узяти ковдру з електрогрілкою, але потім передумав. Зрештою, не завжди ж чоловікові спати в тепленькій постелі! Зі свого ліжка я взяв тільки подушку, а простирадла й ковдру дістав із стінної шафи у передпокої. Згрібши все в оберемок, я спустився вниз, ввійшов до кабінету, познімав валики з кушетки й заходився стелити. Коли я вже розгортав ковдру, почувся Вулфів голос:

— Сумніваюся, чи це