Єжи Едігей - Зарубіжний детектив

мені дивною сумішшю здорового глузду й психічних відхилень. Її реакція на слово «шприц» доводить мені, що, оцінюючи її свідчення, конче потрібно робити поправку на психічну неврівноваженість… Я міряю кроками мансарду. Природно, моя мовчанка інтригує прокурора. Напевно, він запитує себе, чому я зволікаю із складанням протоколу, що законно має завершити передачу справи.

— Мотик самогубства ясний. Він не пережив розлуки з… як її? ІІетронелою. Ви не згодні?

Це скоріше висновок, ніж версія. Видно, у прокурора озвалося сумління і йому стало совісно, що він вплутав мене у розслідування. Тепер законник хоче допомогти закрити справу і так повернути мені волю. Ось чому він пропонує постанову: «Любовна драма». Власне кажучи, на перший погляд, все нібито на користь цієї версії. Я навіть певний, що розмова з Петронелою Ставру лиш підтвердить прокурорів висновок. «Я розлюбила його! — пояснить дівчина причину розлуки. — Я не могла більше водити його за носа. І ось одного дня мусила сказати йому правду…»

Я різко, аж сиплю іскрами з цигарки, повертаюся до прокурора:.

— Шановний колего, я б залюбки погодився з вами, — звертаюсь я до нього, ніби до суду присяжних, — але дозвольте спитати у нас поради, як мені пояснити: а) присутність ампули з морфієм; б) зникнення фотографії; в) зникнення магнітофона з касетами.

У тон мені прокурор веде далі:

— Ви не назвали четвертого пункту «Г»: вам треба ще пояснити, чому прокуратура наполягала на участі карного розшуку. На якій підставі? Ідея ця належить мені. Чи не так? — Суперечка справляє йому очевидну насолоду. Диявольська посмішка грає на його обличчі, і він ладен першої-ліпшої миті розреготатися. — Гаразд, капітане, чого ми не збагнули вчора, те знаємо сьогодні. Всі деталі працюють на одне: на самогубство.

Мені б мерщій кинутись йому на шию, затанцювати на радощах, зіпонути щодуху: «Отже, ви берете справу назад? Даєте мені спокій?» Проте я мовчу. Знайомий уже з таким підходом, я добре розумію, куди хилить прокурор.

— Ампула з морфієм, — просторікує прокурор, флегматично крутячи цигарку, — була засобом, що допоміг Крістіанові Лукачеві збороти страх перед давно вже задуманим вчинком.

Прокурор вважає за свій обов’язок спрямовувати мої думки в потрібне річище. Звідси і його тактика — спровокувати мене. Відколи я його знаю — а знайомі ми не один рік, — він завжди корчить із себе педагога, що настановляє на розум учнів. Я притьмом заперечую:

— А чим він зробив ін’єкцію?

— Чи, точніше, хто йому зробив?

— Можна, коли хочете, й так.

— Але чи не однаково, хто його колов?

— Кат його мамі! Звичайно ні! У разі самогубства ви, прокурор, шукаєте прощального листа, який би розвіяв туман. Якщо ж маємо справу зі злочином, я, як криміналіст, шукаю зброї, якої вжив злочинець.

— Гаразд. Ось вам моя відповідь, йому допоміг знайомий чи знайома, — завзято переконує мене прокурор.

— Знайомий чи знайома, хоч би хто то був, на якого біса упорскувати в кров смертельну дозу?.

Беріндей не здається:

— Можливо, Лукач переконав їх якимось поважним доводом. Студенти, серед яких чимало чуйних, готові подати допомогу в скрутну хвилину…

— І навіть упорснути морфій? — наполягаю я.

— Він якось зумів упрохати свого знайомого…

— … чи знайому…

— Або той зробив укол, не відаючи, що чинить… Самогубці здебільшого підступні… Він міг збрехати, що хоче випробувати на собі дію наркотика, побачити, що воно таке — тим паче що скрізь чимало балачок про це, — хоча мав на увазі щось зовсім інше… якомога безболісніше піти з життя.

Він немов заповзявся перелічити всі можливі мотиви на підтвердження версії про самогубство. Проте, хай навіть я погоджуся з ним і справу повернуть до прокуратури, мені однаково доведеться з’ясувати: де і як добув Крістіан Лукач ампулу? Тож я продовжую суперечку:

— Отже, хтось його колов?

— Якби ні, ми б знайшли шприц, як знайшли ампулу. Той, хто зробив ін’єкцію, залишив ампулу і забрав з собою шприца, не здогадуючись про справжні наміри потерпілого.

Прокуророві міркування починають мене дратувати: якщо він і сам здатен так здорово пояснити, то на біса йому здалася моя участь у слідстві? Ще вчора ввечері він міг з допомогою молодого лейтенантика з райвідділення закрити цю справу і не перебаранчувати мені побачення. Тим більше що на його боці були б усі, які тільки є на світі, параграфи й приписи.

— І все ж необачно залишити ампулу з-під морфію на видноті, — не відступаю я від свого.

— Повторюю: знайомий не підозрював про справжню мету Крістіана Лукача і думав, що по пробудженні той сам зробить лад у кімнаті.

Мені все ж не хочеться просто так іти з мансарди. Щось важке, неспіймане держить мене в ній. Слід відчути, пошукати, подумати, що зі мною діється… Беріндей не зводить з мене очей. Я запитую його:

— Ви помітили, як сприйняла Лукреція Будеску запитання про шприц?

— Так. Проте великої ваги її поведінка в той момент не має. До її звичайної істеричності п’ят десяти двохрічної старої панни додайте ще й страх, який вона перетерпіла, коли побачила мертвого Крістінела.

Що ж, логічно і вірогідно. Я розвиваю думку далі:

— А як пояснити пункт «б» — зникнення касетного магнітофона?

— І касет, — з готовністю доповнює мій співрозмовник.

Він не випадково наголошує на касетах: їх зникнення разом з магнітофоном підтверджує його думку, що Лукач міг позичити їх тому, хто впорснув йому морфій.

— А шнур? Дав магнітофон із касетами, а шнур залишив?

— Дуже просто. Тому, хто взяв магнітофон, шнур не потрібен… Скажімо, має такий самий вдома.

Я й тут не заперечую. Нагадую сам собі електронно-обчислювальну машину, що ковтає без перебору всі припущення, найрізноманітніші відомості. Нагромаджую дані, щоб потім, за роботою, перетравити все, чого «наковтався».

— А про зникнення фотографії що ви скажете?

— Пункт «в»? Гадаю, він повернув дівчині. Цілком природний вчинок нашого потерпілого, — дедалі красномовніше обстоює свою позицію прокурор. — Чи були ви коли закохані? Розлучалися коли з коханою? Згадайте! Розрив — це катастрофа. «Поверни мені листи! — вимагає вона. — І фотографії…»

Фантастичний життєвий досвід у мого колеги з прокуратури. Помітно, що йому, наче тому лікареві, доводиться мати діло з багатьма пацієнтами.

Я мушу чи то поважно, чи то жартома драматизувати свою позицію:

— А чи знаєте ви, шановний, звідки мене забрали вчора ввечері й привезли сюди? Що через цю справу моя наречена ось-ось поверне мені мої листи та фотографії? Забирайте що справу назад! Врятуйте в такий спосіб моє майбутнє родинне щастя!

Обличчя йому осяває зверхня посмішка: прокурор докурив цигарку й шукає, куди приткнути недопалок. Врешті-решт він героїчно гасить його пальцями й загортає в