Люк Бессон - Артур і мініпути

— Я сентиментальний. Усе це колись належало моїм батькам, — холодно відповідає Давидо.

— Я знаю. Адже саме ваші батьки продали цю садибу моєму чоловікові в подяку за його послуги місцевим жителям. І ви хочете піти проти волі своїх загиблих батьків? — запитує бабуся.

— Загиблих? Зниклих! Вони зникли так, як і ваш чоловік, покинули мене самого! — обурено вигукує Давидо.

— Ваші батьки не кидали вас, любий хлопчику, — уточнює бабусенька, — вони загинули на війні.

— Результат той самий! — сердито відбивається ділок. — Полишили мене одного, і я повинен сам давати всьому раду! Отож якщо післязавтра ополудні ваш чоловік не підпише ці папери і не заплатить усі свої борги, я буду змушений вигнати вас звідси. І я не подивлюся, чи встигла висохнути ваша білизна, чи ні!

Задерши підборіддя, Давидо розвертається на підборах і, стягнувши зі шнура простирадло, натягує його на плечі, як плащ переможця. І натикається на змоклого Артура.

— Просушіть його разом із білизною! — насмішкувато каже Дави до бабусі, показуючи пальцем на її мокрого онука.

Хлопчик кидає на супротивника вбивчий погляд, але він не має жодної сили.

Гордовитою ходою пан Давидо прямує до свого автомобіля, гучно гримає дверцятами і вмикає двигун. Мотор реве, колеса крутяться і машина, знявши хмару куряви, зривається з місця. А маленький болід Артура, пролетівши в повітрі кілька метрів і перекинувшись, падає в густу нескошену траву.

За машиною Давидо в'ється хмара куряви і плавно осідає на випрану білизну.

Бабусенька аж зігнулася під тягарем неприємностей. Вона поволі йде до ґанку і сідає на східцях.

— Бідний мій Артуре, цього разу мені не вдасться приборкати жадобу цього хижака Давидо, — сумно зауважує бабуся.

— Але ж раніше він був другом дідуся! — відповідає Артур, сідаючи поруч з нею.

— Так було тоді, коли ми тільки повернулися з Африки. Давидо вчепився в дідуся, як реп'ях, і ні на крок не відходив від нього. Проте Арчибальд ніколи не довіряв йому по-справжньому і правильно робив.

— То що, нам доведеться залишити будинок? — з тривогою запитує Артур.

— Напевно, — стомлено відповідає бабуся.

Артур розгублений. Як він житиме без свого саду? Де буде бавитися, куди втікатиме, коли стане сумно? Ні, треба щось придумати!

— А скарб? А рубіни — подарунок матасалаїв? — нагадує він.

Бабуся махає рукою в бік саду.

— Скарб заритий десь там…

— Ти кажеш, що дідусь сховав скарб у саду? — недовірливо запитує хлопчик.

— Так добре сховав, що, навіть перекопавши все, я нічого не знайшла, — відповідає бабуся.

Артур схоплюється на ноги. Схопивши покинуту під стіною лопату, він біжить у глиб саду.

— Ти що зібрався робити, серденько? — гукає йому навздогін бабуся.

— Невже ти вважаєш, що всі сорок вісім годин я сидітиму і чекатиму, доки цей хижий коршун поцупить наш дім? Я знайду дідусів скарб! — відповідає Артур.

З розмаху його лопата вгрузає в порослу травою землю. Хлопчик риє її, як бульдозер. У захоплені від нової гри, Альфред підбадьорює хлопчика дзвінким гавкотом.

Бабусенька усміхається:

— Ну викапаний дідусь!

Охкаючи, вона через силу підводиться зі сходів і заходить у дім, щоб перевдягтися, бо вся в пилюці.

Артур риє вже третю яму. Його чоло вкрилося крапельками поту. Раптом лопата натикається на щось тверде. Альфред загавкав: певно, до чогось принюхався. Хлопчик стає на коліна і руками розгрібає яму.

— Якщо ти нюхом чуєш скарб, то ти й справді найкращий у світі пес! — говорить Артур Альфреду, в якого хвіст закрутився, як пропелер у Карлсона.

Копнувши востаннє, хлопчик дістає якийсь предмет. Пес радий до нестями. І зрозуміло чому, адже це кістка, яку він колись тут зарив.

— Ну ти й канібал! Забирай свій скарб! — вигукує Артур, відкидаючи кістку і беручись копати далі.

Бабуся намагається бути бадьорою. Плеснувши собі в обличчя пригорщу холодної води, вона підходить до дзеркала і бачить стомлене обличчя літньої жінки, змучене давньою журбою. Їй шкода цієї жінки, і вона хоче спитати її, як їй вдається вистояти…

Тяжко зітхнувши, бабуся поправляє зачіску і, по-змовницьки підморгнувши жінці у дзеркалі, прямує в кабінет Арчибальда. Там вона знімає зі стіни одну із африканських масок.

— Мені дуже прикро, Арчибальде, але в нас немає виходу. — звертається до чоловікового портрета на стіні…

Опустивши очі, бабуся виходить з кабінету, виносячи під пахвою африканську маску. І щоб ніхто більше не заходив у кабінет, замикає його на ключ.

Артур, викопавши ще одну яму знову дістає з неї кістку. Альфред щулить вуха і вдає, що це його не стосується.

— Ти що, пограбував м'ясну лавку? — обурено запитує Артур.

З будинку виходить бабуся з пакунком під пахвою.

— Мені потрібно в місто… Дещо купити…, — зніяковіло каже вона.

— Поїхати з тобою? — чемно цікавиться онук.

— Ні, ні! Копай далі! Ти все робиш правильно! Можливо…

Вона поспішно сідає в машину і стареньке «шевроле» рушає з місця.

— Я не баритимусь! — гукає вона, намагаючись перекричати шум мотора.

Машина зникає у хмарі куряви.

РОЗДІЛ 4

Пікап повільно рухається головною вулицею великого міста. Воно зовсім не схоже на те провінційне містечко, куди бабуся зазвичай їздить за покупками. Тут скрізь сяють вітрини магазинів, метушаться численні перехожі, юрмляться гультіпаки, які ні до чого не прикладають своїх рук. Тут усе виблискує і сяє, все свідчить про багатство.

Бабуся опановує себе: вона повинна поводитися гідно.

Припаркувавши машину, дістає із сумочки візитку і перевіряє адресу. Переконавшись що приїхала правильно, вона прямує до невеличкого антикварного магазинчика. Зовні він начебто маленький, а всередині приміщення дуже довге і здається безконечним через слабе освітлення. Речам тут тісно, багато старовинних і сучасних меблів. Без сумніву, підробні римські божки стоять поряд із справжніми мексиканськими дерев'яними фігурками, а старі серпи чомусь розвішані серед порцелянових тарілок. Старовинні книги у шкіряних палітурках лежать разом із романами в м'яких обкладинках, які купують зазвичай для читання в дорозі.

У глибині магазину за прилавком сидить господар і читає газету. Він схожий і на антиквара, і на лихваря, отже, не викликає довіри.

Господар давно помітив поважну пані, але не хоче навіть підвестися їй назустріч і продовжує читати газету.

— Чим можу вам допомогти? — запитує він, коли бабуся впритул підходить до прилавка.

— Перепрошую, — знічено говорить вона, нервово перекладаючи з руки в руку візитку. — Колись, це було давно, ви заїздили до нас… Тоді ви сказали, що можете придбати старі меблі або дрібнички… Якщо в нас буде потреба…

— Напевно, це саме так і було, — погоджується антиквар.

Зважаючи на те, що антиквар роздав в околицях щонайменше сотню візиток, він не може пам'ятати