Ірен Віталіївна Роздобудько - Подвійна гра в чотири руки

поправила, валізу відкрила — треба ж до вбиральні сходити, пил з себе дорожній змити, переодягтися.

Акторчук допоміг розкидане докупи зібрати, оберемок з книжками на стіл поставив, глянув презирливо:

— Любовні романчики почитуєте?

Тут уже Муся не витримала, руки його погані з книжок скинула:

— Це кримінальні історії доктора Шерла! Не ваш клопіт!

— Добре, добре, — заспокоїв він. — Приведіть себе до ладу — і підемо працювати. Вечеря наближається. А нас тут задарма годувати не будуть!

І влігся на своє канапе з мерзенним співом:

— Смє-є-єйся, паяц, над разбітой любов’ю-ю-ю-ю!!!

Чмихнула Муся, речі чисті з валізи дістала (так, щоб його нескромне око не побачило ані краєчка білизни) — і прожогом кинулася до вбиральні.

Дідько з ним, подумала, аби лише плисти!

* * *

Повітове містечко Глобине, де мешкала сестра пана генерала Параскева Іванівна, власниця парового млина з крупорушкою, розташоване на притоці Псла — Сухому Омельничку, річечці не знаменитій, проте тихій і мальовничій.

За переписом від 1910 року в Глобиному нарахували близько п’яти тисяч мешканців. Точніше, п’ять тисяч двадцять вісім, двадцять душ з яких проживали в маєтку пані Гурчик-Магденко.

Пані генеральська сестра і удова поміщика Магденка була жінкою доброю і довірливою, а до того ж перейняла від свого чоловіка неабиякий патріотизм щодо рідних місць і нізащо не піддавалася на умовляння брата продати помешкання і перебратися до сирої «північної столиці».

До того ж як чиста і добра душа приймала «на довічне утримання» чи не всіх, хто називався прізвищем Апостол. Себто іменем того славного гетьмана, який заснував біля старого Ромодановського шляху маєтність і саме село Глобине «на купленому ґрунті».

Отже, на подвір’ї Параскеви Іванівни проживало людей зо двадцять «нащадків» славного гетьмана Данила Апостола. Усім сердешна Параскева Іванівна знаходила місце і заняття — прилаштовувала до праці на цегельний завод, на цукроварню, найбільш «схоженьких» на відомого пращура (зокрема тих, хто майстерно скошував одне око) залишала на своєму паровому млині з непоганою платнею у два срібних карбованці на місяць з повним забезпеченням харчами і житлом.

Не маючи власних дітей, Параскева Іванівна обожнювала свою єдину небогу-сирітку Мусеньку і щоліта намагалася відгодувати її своїми варениками, до яких мала неабиякий хист.

От і в цей день на галявинці перед маєтком варила Параскева Іванівна варення з вишень — заготовки робила вже зараз, щоби взимку відіслати до лютої півночі слоїків зо тридцять-п’ятдесят для любої небоги.

На галявині кипіли й пінились кілька мідних казанів.

Служниці під керівництвом невгамовної хазяйки збирали рожеву пінку в полумиски, розливали вже готове варення в слоїки, тихо наспівували.

Одне слово, ідилія — тиха сонячна днина, ті золоті хвилини, коли ангели злітають з небес, щоби подивитися, який лад панує на землі.

Але так тривало недовго.

На веранду мов ошпарений вискочив лакей Андрійко (Параскева Іванівна, за старою звичкою, тримала лакея, одягнутого в яскраві «народні» шати) і заволав на всю околицю:

— Параскево Іванівно!

Поводження у пані було вільним, тому і гукнув по-простому, так, як пані любила.

Від несподіванки Параскева Іванівна здригнулася і так хитнула головою, що з перенісся впав у мідний казан її монокль разом із довгим срібним ланцюжком.

— Тьху, лихоманець, налякав! — скрикнула пані, з жалем дивлячись, як тоне у вишневих бурунах монокль. — Ну що в тебе, Андрійку, за голос такий, мов у сурми єрихонської? Тобі б на кліросі співати. Що сталося?!

Андрійко махнув рукою вбік розчинених дверей і промовив шанобливо:

— Там братчик ваш, Матвій Іванович, — на дроті…

Цю фразу він навчився вимовляти недавно, коли минулої зими його світлість генерал Гурчик подарував сестриці телефонний апарат, схожий на голову оленя.

Не любила Параскева Іванівна новітніх витребеньок! Куди краще розсильного послати або поштового голуба…

Витерла руки об фартух, жестом наказала дівчинці-служниці монокль врятувати і пішла за Андрійком до передпокою, де той «олень» золоторогий стояв, хай йому грець!

У цю мить сидів генерал Гурчик в своєму кабінеті біля столу на Адміралтейській зі слухавкою в руках, чекав, доки з неї голос дорогої сестриці долине.

А як долинув, то одразу ж і запитав:

— Ну як, душе моя, сестричко, тобі Мусінька сподобалась? Виросла?

Щось забулькало в слухавці.

Що саме — не розібрав, адже увійшов до кабінету Іполит Вікентійович з телеграфною стрічкою в руках, з пантелику збив.

Махнув йому рукою генерал Гурчик, мовляв, почекай, не до тебе — з сестрою розмову маю! — і знову дослухався до булькання з самого Глобина.

Іполит так і завмер на порозі, споглядаючи, як встає поволі начальник зі свого крісла, як щоки його роздмухуються, мов паруси у вітрильника.

— Виїхала, кажу тобі! Персонально на потяг саджав! — закричав немов скажений.

А потім тихо так, з хрипом:

— Стривай… Не волай… Позавчора… Як це — не було?…

І рукою за серце схопився.

Зрозумів Іполит, що без нього не обійдеться, — підсунув під очі генерала стрічку телеграфну. Той спочатку його руку відкинув, а потім за рядки очима вчепився.

Слухавка ще щось булькотіла, мов у казані окріп, але генерал уже не слухав — дочитував стрічку.

Потім ледь вимовив слабким голосом:

— Зачекай. Здається, знайшлася. Передзвоню.

І впав у крісло мов підкошений…

Уже не міг чути, як виє у своєму передпокої його славетна сестриця Параскева Іванівна, лякаючи челядь, бормочучи до рогатої слухавки:

— Казала ж — віддай мені дитину на виховання! Матері немає, так хоч тітка б попіклувалася! Загубив! Зі світу звів, вар’ят-солдафон! О-о-о…

Закаруселили слуги довкола пані.

Андрійко хустиною обмахує, Ганнуся виловлений монокль подає.

Реве та стогне пані:

— Отрути мені… Ніж у серце! Стрілу в груди!

Монокль помітила, котрим Ганнуся хотіла пані заспокоїти, руку відштовхнула:

— Що це ти мені пхаєш? Мотузку несіть, щоб повіситись і гризоти не знати!

Упала на крісло:

— Краплі давай! Анісові! Зарізали…

А генерал у своєму Бурзі теж в кріслі напівпритомний сидить, усе стрічку телеграфну перечитує:

— «Таточку. Не хвилюйся. Я в Києві зійшла…»

І в крик до ні в чому не повинного Іполита:

— У Києві зійшла! Ти чув?

Той мовчки киває, знає, що нині краще помовчати.

Читає далі генерал:

— «На пароплаві «Цариця Дніпра». Годують добре. Розважаюсь…»

І знову з криком до підлеглого:

— Роз-ва-жаюсь!!!

З місця схопився, мов крук, з кутка в куток, за звичкою, забігав, розмахуючи телеграмою:

— «У Києві»! «Не хвилюйся»! «Цариця Дніпра»! «Розва…»

Зупинився — на Іполита зиркнув.

Страшним спокійним голосом, від якого в того