Жан-Жак Руссо - Сповідь

Та якби мене спіймали, скільки стусанів, лайливих слів і яке жорстоке поводження спіткали б мене! Негідник звалив би провину на мене одного, і йому повірили б, а мене покарали б подвійно за те, що я насмілився його звинувачувати. Він був компаньйоном, а я – всього лише підмайстром! Так сильний і винуватий завжди рятується за рахунок слабкого й невинного.

Отже, я дізнався, що красти не так уже й страшно, як я думав, і незабаром почав добувати урок зі своєї науки так ревно, що ніщо з того, чого я бажав, не залишалося в безпеці. У хазяїна мене не так вже погано годували, і помірність мені була нестерпна лише з огляду на його власну нестриманість. Звичай випроваджувати з-за столу хлопців саме тоді, коли подавалися найспокусливіші страви, здається мені ніби навмисне придуманим, щоб виховати з них ненажер і шахраїв. Я незабаром став і тим і тим і відчував себе при цьому чудово. Погано мені було, лише коли я попадався.

Один спогад усе ще сповнює мене тремтіння і водночас смішить. Це історія мого полювання на яблука, яке мені дорого обійшлося. Яблука лежали в комірці, що її освітлювало денне світло з кухні через високу відтулину, прикриту ґратами. Якось, залишившись удома сам, я заліз на діжку, щоб помилуватися на плоди цього Гесперидового саду,[23] до якого я не міг підібратися. Щоб дотягнутися до яблук, я озброївся рожном, але він виявився закороткий. Я надставив його іншим рожном, коротшим, для дрібної дичини, бо мій хазяїн любив полювання. Багато разів безуспішно штрикав я рожном і нарешті із захватом відчув, що підчепив яблуко. Я обережно підвів його до ґрат і вже був готовий схопити його… Хто висловить мій біль? Яблуко виявилося надто великим і не пролізало в дірку. До яких тільки хитрощів я не вдавався, щоб його витягти! Довелося знайти опертя для рожна, довгий ніж, аби розрізати яблуко, дощечку для його підтримування. Уживши найрізноманітнішої спритності і витративши багато часу, я зумів розрізати його, сподіваючись потім витягнути порізно обидві половинки, але щойно вони розділилися, як упали на підлогу комірки. Милосердний читачу, розділи моє горе.

Я не занепав духом, але згаяв надто багато часу. Боячись бути заскоченим, я відклав нову спробу на завтра і, мов нічого й не було, повернувся до роботи. Я й не думав, що в комірці ховалися два нескромні свідки, які на мене й наскаржилися.

Другого дня, дочекавшись зручної хвилини, я зробив нову спробу. Я піднявся на свої підмостки, подовжив рожен, прицілився… Але дракон не спав: раптом двері комірки відчинилися, в них з’явився хазяїн і, схрестивши руки на грудях, підбадьорив мене: «Сміливіше!»

Перо випадає у мене з рук.

Швидко звикнувши до побоїв, я став до них менш чутливий і нарешті почав їх вважати свого роду компенсацією за крадіжку, що давала мені право красти і далі. Не зважаючи на покарання, я намагався відомстити. Я думав, що, дістаючи за крадіжку побої, дістаю і дозвіл на неї. Я уважав, що крадіжка й побої невіддільні і становлять певне ціле. Виконуючи свою половину діла, я здавав клопіт про другу половину хазяїну. З такою думкою я віддавався крадіжкам ще упертіше, ніж раніше, і говорив собі: «Що ж трапиться? Мене поб’ють. Нехай: для того я і створений».

Я люблю попоїсти, але не жадібний; я чуттєва людина, але не гурман. Надто багато що відволікає мене від цього. Я заклопотаний шлунком, лише коли серце моє дозвільне, а це траплялося в моєму житті так рідко, що в мене й не було часу мріяти про ласі шматочки. Ось чому я не довго обмежував своє шахрайство їстівним і незабаром спрямував його на все, що мене спокушало. Якщо я не став справжнісіньким злодієм, то лише тому, що гроші ніколи мене не спокушали. У спільній майстерні у мого хазяїна був власний закуток, який він замикав на ключ. Я знайшов спосіб відчиняти і зачиняти його двері так, що це залишалося непоміченим, і став користуватися його прекрасними інструментами, його кращими малюнками, його відбитками – всім, що викликало мою заздрість і чого він намагався не давати мені. По суті, то були досить невинні крадіжки, бо я користався краденим для його ж користі, але мене охоплював захват від володіння цими дрібничками, і мені здавалося, що разом з творами я краду і його талант. У його коробках зберігалися обрізки золота і срібла, дрібні прикраси, рідкісні монети, гроші. Якщо у мене й бувало в кишені чотири-п’ять су, то я вважав це чималою сумою, а проте, не торкався його грошей і не пам’ятаю, щоб хоч зазіхнув на них; їхній вигляд викликав у мене більше страху, ніж задоволення. Думаю, що жах перед крадіжкою грошей і тим, що з цього може вийти, походив багато в чому від мого виховання. Сюди домішувалися таємні думки про ганьбу, в’язницю, кару та шибеницю, які злякали б мене, якби я й піддався спокусі. Мої ж витівки здавалися мені не більше, ніж пустощами, та нічим іншим по суті й не були. Вони заслуговували лише на добряче биття від хазяїна, і я наперед з цим мирився.

Але повторю, що мені й не доводилося боротися з собою, щоб стриматися від крадіжки грошей. Аркуш доброго паперу для малювання спокушав мене більше, ніж гроші, за які можна було купити його цілий стос. Це дивацтво має стосунок до однієї особливості моєї вдачі; вона так вплинула на мою поведінку, що необхідно її пояснити.

Я маю палкі пристрасті, і, поки вони мене хвилюють, ніщо не зрівняється з моїм нестримним натиском, я забуваю про обережність, повагу, страх і пристойність, я цинічний, безсоромний, неприборканий і невтомний, мене не зупиняє сором і не лякає небезпека, у всьому всесвіті для мене вже не існує нічого, окрім єдиного предмета, що цікавить мене. Але це триває мить, а наступної миті я знову поринаю в свою апатію. У спокійні хвилини я безпристрасний і навіть соромливий, усе мене лякає, все бентежить; муха, що летить, мене лякає, необхідність сказати слово чи зробити рух жахає мої лінощі; страх і сором пригнічують мене до такої міри, що хочеться зникнути з очей людських. Якщо треба діяти, я не знаю, що робити; якщо потрібно говорити, не знаю, що сказати; якщо на мене дивляться, я збентежений. Коли я захоплююся, я можу іноді знайти те, що мені потрібно сказати, але в звичайних розмовах я не знаходжу нічого, абсолютно нічого; вони