Галина Костянтинівна Вдовіченко - Маріупольський процес

зовнішності чоловік, «не алкаш, не дебіл», чомусь саме він був їй настільки неприємний, що вона обминала його десятою дорогою.

9

У прохолодному затишку кімнати – ледь чутні звуки: баба крекче, бурмоче щось нерозбірливе. Вікно від сонця затулене блакитним папером, це залишки шпалери від минулорічного ремонту. Повітря трохи затхле, хоч Ольга щодня опівдні прочиняє двері навстіж, запускає сонячне сухе знадвору. А вікна тут ніколи не відчиняли, шибки маленькі, назавжди втулені – ще дідом! – у прорізи стін. На літо у шибці виймають кватирку з учнівський зошит завбільшки, залишають малий отвір назовні, затягують капроновою сіткою від мошкари. Так було завжди, скільки Ольга себе пам’ятає.

Вона розуміє бабине кректання, її жести. Коли бабі Ані відбирає мову, вона промовляє очима, руками, невиразним бурмотінням. Ольга й без прохань знає, що треба. Клейонку, складену навпіл уздовж – під бабу, спочатку половину, тоді другу, обережно перекладаючи сухеньке неслухняне тіло з боку на бік. Що б робила, якби баба залишалася огрядною, як колись?

Намилює махрову рукавичку, – рухи впевнені й квапливі – розказує вголос, що робить. Так розмовляють з малими нерозумними дітьми. Так бабуся колись заспокоювала маленьку онуку примовками, а тепер вони помінялися місцями, змінилися й сенси, бо тоді усе було навпаки: мала дитина росла, із кожним днем ставала більш самостійною, а тепер баба, втрачаючи сили, щодалі більше узалежнюється від того, хто поруч.

Ольга говорить до неї, що-небудь говорить, аби та чула її голос. Це лише перелік дій, констатація щойно зробленого та плани на найближчі хвилини: от і все, у памперсі тобі буде сухо, молодець… Зараз візьму самогону, поверну тебе, розітру тобі спину…

Аби голос звучав. Бо часом баба боїться тиші.

Мутні сльози збігають тоді побриженими щоками, залишають вологі сліди. Згодом, коли у голові їй розвидниться, вона не пам’ятатиме своїх сліз, своєї безпорадності.

Помита, чиста, задоволена – зараз засне. Ольга виносить воду, повертається до їхньої спільної тепер кімнати.

Баба Аня сидить, спустивши білі ноги з ліжка.

– Вийду подихаю, – каже вона тихо, вимовляючи кожне слово. – Поможи мені, бо всі вже пішли, а я заслухалась… Так добре співали дівчата…

– Які?

– Та з бригади ж. На сцені. Че-ерез ро-ощи шу-умные-е, – тоненьким голоском заводить баба Аня, – и поля-аа зеле-еные… Дай руку, встати хочу… Вы-ышел в сте-епь доне-ецкую…

– Бабо Аню, де ми є?

– У клубі. Чи тобі повилазило?

Дзвінок.

Мама телефонує. Ольга в трубку: алло! Притисла мобілку до плеча, а руки працюють, взувають бабині набряклі ноги у капці. Шкода, каже мамі, ти на секунду спізнилася. Концерт тут був, ану почекай. Бабо Аню, що ти співала зараз? «Через рощи шумные…» Ну давай, ба! «Вышел в степь донецкую…»

Баба Аня мовчить.

Шкода.

У мами в голосі тремтливі інтонації, ми тепер, каже, ні туди ні сюди. Застрягли на якійсь базі відпочинку. Лікар каже: це добре, відпочивайте. Поки Артем не зміцніє після операції, нікуди не потикайтеся. А тут усі свої, усі з Донбасу. Переселенці-біженці. Додому тягне – страх, так би залишила Ксюшку з дітьми – і до вас. Як ти там, моя чаєчко?

Ніколи мама Ольгу так не називала, хіба давно, ще в дитинстві. Чаєчка, казала, курочка. Смішно згадати. Серце щемить.

Пішки би додому йшла, каже мама. Але поки одні блокпости проїдеш, поки інші проминеш, якась біда та й станеться.

– А на базі що? – перепитує Ольга. – На базі відпочинку, – уточнює.

– Тут загалом непогано, – каже мама, – постіль чиста… Годують, правда, так собі, але ми не голодуємо. Як там баргарон? Як город? Як баба? Терпи, моя чаєчко, ще трошки, і усе владнається…

Зовсім непереконливо вона усе це пробурмотіла і наче вдавилася, передала телефон Ксюшці. Плаче…

Сестра занадто бадьоро відрапортувала: щойно з обіду, макарони, котлети, компот, діти бігають, їх тут багато – дрібноти й підлітків, усі разом грають у футбол… Артемко в окулярах, одне око заклеїли. Не біда. Від дітей страху набирається. Ті усі перелякані, вночі пісяються. Учора злива була, як гримнуло – діти у крик. Янка, на них дивлячись, теж; вчепилася мені у шию, вголос ревла. Ми ще тут посидимо, ага? Ти ж там справляєшся?

Ольга скучила за ними усіма, особливо за племінниками. М’які іграшки – уся спинка дивана ними заставлена – нагадують про них повсякчас: Губка Боб, козенятко Роберт, песики, овечки…

– Ладно, – каже Ксюшка. – Тут мама ще…

– Доцю! – голос мами піднесено дзвенить, – ти тепер хранительниця дому, доцю!

– Чула? – сміється Ксюшка.

– Ви що там, випили?

– Тю на тебе! Просто скучаємо.

– А що телевізор? – згадує баба Аня. Про розмову не запитує, може, й не зрозуміла, із ким Ольга розмовляла. – Ану включи.

Як це у ній поєднується: клуб із хором і телевізор з останніми новинами?

Телевізор бубонів, поки вдягала бабі Ані кофту: бойовики порушили перемир’я… Із початку проведення АТО з Донецької та Луганської областей станом на ранок 28 червня силами Міжвідомчого координаційного штабу в інші регіони країни переміщені і розселені понад двадцять чотири тисячі громадян… Державна служба з надзвичайних ситуацій повідомляє, що серед відселених: дітей – дев’ять тисяч сімсот вісімнадцять, інвалідів та осіб похилого віку – дві тисячі дев’ятсот шістдесят дев’ять. У той же час досить багато громадян самостійно залишили постійне місце проживання і перемістилися з тимчасово окупованої території і районів проведення АТО до родичів чи знайомих в інші…

– Ольго, дай води. Спати буду.

Ти ба! Хотіла ж на вулицю! Біда з тою бабою Анею… Визула її, закинула ноги на ліжко, подала пити. Баба взяла склянку з водою, зробила кілька ковтків. На її тонкій шиї прийшли у рух напнуті жили. Все! – відкинулася на подушки.

– Переключи. Що там Росія?

Циганка дряпнула кігтями зачинені двері, вальяжно перетнула кімнату й м’яко застрибнула на ліжко.

Ольга перемкнула канал. Знову бубоніння, тепер російською: міністерство закордонних справ Росії звинуватило українських військових у порушенні перемир’я…

Голова баби Ані хилиться на груди, світло з екрану вибілює її обличчя та сиве волосся. У прочинені двері просковзує Рибка. Де одна кицька – там невдовзі на другу чекай.

– Телевізор залиш, – каже баба Аня й заплющує очі.

10

Велосипед притулили до огорожі, несуть удвох військовий термос із курячим супом. Роман, накульгуючи на травмовану ногу, тримає посудину за одну ручку, Ольга за другу. Тягнуть до «харчоблоку», стіни там до половини пофарбовані синьою фарбою ще бозна з яких часів. Лампочка у коридорі засиджена мухами, у її тьмяному світлі мало що видно. Нікого назустріч, нікого в кімнаті, переобладнаній під їдальню, окрім незнайомця років