Інгеборг Бахман - Синхрон

останнє речення до кінця, і фінішну лінію він перетнув з нерозбірливим криком. Саме тієї миті в телевізорі заревіло, натовп край шляху здійняв хаотичний ґвалт, який поступово переріс у виразне стакато:

А

  дор

       ні

А

  дор

       ні

Вона слухала з жахом і з полегшенням, і в тому крикові у ритмі стакато їй вчувалися крики в ритмі стакато зі всіх міст і всіх країн, де їй довелося бувати. Ненависть у ритмі стакато, тріумф у ритмі стакато.

А

  дор

       ні

А

  дор

       ні

Він обернувся і глянув зніяковілим поглядом, бо вона вже вочевидь давно тут. Вона, всміхаючись, показала на пуловер, якого тримала, перекинувши через руку. Хлопець з бару повернувсь до тями, глянув тупо на неї і пробелькотів, commandi, Signora, cosa desidera?

Niente. Grazie. Niente.

Але рушивши, коли вже взяла його за руку, обернулась, бо спало на думку найважливіше, і хлопцеві, який бачив, як переміг Адорні, крикнула:

Auguri!

Проблеми, проблеми…

Тоді о сьомій. Так, коханий. Мені так краще. Кав’ярня на верхньому поверсі. Бо я випадково. Так, випадково, колись же мені треба сходити до перукаря.

О сьомій, десь біля сьомої, думаю, якщо вчасно… Що, справді? Дощ? Так, теж так думаю, щодня дощ. Так, я також. Тішуся.

Беатрікс видихнула ще щось у телефон і поклала слухавку, перевернулась з полегшенням на живіт і знову вткнулась головою в подушку. Коли вона, докладаючи зусиль, жваво розмовляла, її погляд зупинився на старому дорожньому будильнику, якого ніхто ніколи не брав у дорогу, і справді всього лиш пів на десяту, а найкращим у квартирі тітки Міхайловіч було те, що тут було два телефони і один з них стояв у неї в кімнаті біля ліжка, і вона будь-коли могла до нього дотягнутись і колупатись собі в носі, коли мала намір, почекати розважливо на відповідь, чи ще ліпше, коли пізньої години лягала на спину, задирала ноги й крутила ними наче на велосипеді чи робила кілька ще складніших вправ, але щойно клала слухавку, відразу ж засинала знову. Беатрікс, власне, вміла вже по дев’ятій вранці відповідати виразним, дзвінким голосом, і добродушний Еріх думав, що вона вже давно, як він, на ногах, може, вже й ходила кудись і на багато що готова цього дня. Йому, мабуть, ще ніколи не спадало на думку, що вона завжди відразу ж знову засинала і навіть сподівалася, що додивиться приємний сон, тільки якщо він приємний, але так бувало рідко, бо загалом їй мало що снилося, а якщо й снилося, то нічого особливого, насправді ж найважливіше їй було спати далі. Якби її хтось запитав, і вона, що менш імовірно, відповіла, що для неї найкраще, що вона найбільше любить робити, яка в неї мрія, яке в неї бажання і яка мета в житті, то вона б із заспаним піднесенням сказала: спати і більше нічого! Але Беатрікс ніколи нікому так не скаже, бо вона вже якийсь час як зрозуміла, до чого вони всі хилять, пані Міхайловіч і Еріх, наприклад, чи ба й навіть її кузина Елізабет: що вона, мовляв, нарешті має на щось зважитись і щось робити, так, обов’язково мусить мати якусь роботу, і що з цими людьми треба поводитись трішки люб’язніше і принагідно прохоплюватись кількома словами про плани на майбутнє і про зацікавлення.

Але цього ранку вона не відразу заснула, лежала спокійна, зарившись у блаженному щасті в ковдри й подушки, і думала: який жах. Її щось гнітило, але вона не знала, що саме, і що пов’язане воно може бути хіба із сьогоднішньою зустріччю, що вона все таки дала згоду на сьогодні, а не перенесла побачення на завтра чи на післязавтра. Вона домовилася з Еріхом лише з такого собі обов’язку перед цим світом, бо побачення з Еріхом не мало, звичайно, жодного сенсу, як не мали сенсу, мабуть, усі побачення, навіть якби в Беатрікс раптом з’явилася змога призначати побачення з кимось іншим, але такої змоги в неї на цей час не було, і це знову ж таки було пов’язане з тим, що вона просто до нічого не мала охоти. Еріх чи хтось інший, Еріх чи багато інших, яка різниця, і вона голосно й зі здоровим анімальним виявом розтерзаної душі простогнала: який жах.

Еріхові вона, звичайно, не скаже, який це для неї жах, він така добра людина, йому й так не легко, і хіба він винний, що від неї нема чого очікувати, ні підтримки, ні мотивації, і що вона не більше, ніж вимарена в галюцинаціях оаза в його житті.

Беатрікс сповзла з ліжка, обережно, і відразу ж, знесилена, впала в нього назад, бо треба добре поміркувати, що далі. За якийсь час перевела погляд примруженими очима, як непритомна, що поступово приходить до тями, на будильник, без якого вона, з одного боку, не могла обійтись, бо як інакше б орієнтувалася в часі, а з іншого, саме через це вона його ненавиділа, і побачила, що вже минула одинадцята година. Це була загадка, бо вона не могла пригадати, щоб іще раз заснула, вже протягом перших п’ятнадцяти хвилин вона, власне, геть знесилилась або ще взагалі не прийшла до себе, а перебувала десь у собі, де щось глибоко всередині безгучно закликало відступитися, змінити плани. Беатрікс постановила ні до чого себе не змушувати, бо якщо вона мала на меті домагатись чогось силою, їй це ніколи не вдавалось, і рівно о першій годині дня вона стояла напівпритомна перед шафою, висувала шухляди й відчиняла дверцята. Попорпалась у шухляді з білизною, тоді в шухляді з панчохами, пару тонких колготок витягувала так, наче ті налиті свинцем, глянула на них замислено, запхала обережно руку всередину, наставила проти світла й розглядала поволі з усіх боків, хоч і знала, що це нічого не дасть, бо що в колготках десь пустилось вічко, вона помітить, аж коли вже їх одягне, й оці мученицькі зусилля, щодня, впродовж усього життя, шукати колготи й не знати, яким той день видасться, чи вистачить одягнути старі й запрані колготи, чи треба нові, вже лиш це було жахливим, а тоді, прийнявши нарешті літеплий душ, бо гарячої води ніколи на всіх не вистачало, вона знала, як вислизнути з дому так, щоб не зустріти ні пані Міхайловіч, ні тієї жахливої Елізабет, щоб ніхто вдома не зауважив, коли вона встає, а це великий тягар. Жахливо було улюбленим словом Беатрікс, і воно щоразу зринало, коли вона не хотіла надто довго про