Таня Малярчук - Забуття

надсьорбнути життєдайного нектару лише на великі свята. Я приймала дар і надпивала нектар із благоговінням. Даритель був мені вдячний.

Тривалий час ми не говорили наодинці, тільки обмінювалися шпильками під час лекцій. Він колов мене — я його. Одного разу мені вдалося тикнути його носом у помилку, і я дуже собою пишалася. Помста не забарилася. Вже наступної лекції, коли мій тріумф призабувся, він зганьбив мене перед усіма, бо, як з’ясувалося, я зовсім нічого не знала про Європу XVIII століття. Ми навперейми хизувалися знаннями, хоча насправді переживали взаємну радість віднайдення. Волею випадку абсолютно незнайомі люди стали один для одного цінними, навіть рідними. Життя набуло барви і сенсу. На пустелю зійшла крапля вологи. У непроглядному мороці зблиснула короткочасна іскра.

Якось я допізна засиділася в університетській бібліотеці. Вона працювала до восьмої вечора. Було за п’ятнадцять і середина лютого. Переді мною ще нависала гора книжок, які я мусила хоча б погортати. Читачів бібліотеки все меншало, столи порожніли. У величезних, майже на всю стіну вікнах маячив добре освітлений університетський двір із вимерзлими карликовими кленами, у повітрі витав неспокій. Зненацька надворі загриміло і заблискало. Грім узимку — дуже незвичне явище. Я зіщулилась у передчутті наближення кінця світу. Від наступного небесного удару задзеленчали шибки і замерехтіло електричне світло в бібліотечних лампах. Я подумала, що ще ніколи не переживала грому в лютому. Цю думку я, очевидно, висловила вголос, бо золотоволосий чоловік, проходячи повз мене з оберемком якихось великоформатних газет, зупинився поруч, зовсім близько, і сказав:

— Так, я теж.

Це було перше, що він сказав мені віч-на-віч. Так, я теж. Його голос був серйозним і теплим. Мені хотілося закутатися в нього, стати словом, яке він промовить.

Я роззирнулася: в читальному залі залишилися тільки ми двоє.

— Що ви читаєте так допізна? — спитав він, цього разу вимагаючи дати відповідь, нетерпляче чекаючи на неї. Тепер йому було цікаво. Зрештою, йому завжди було цікаво, але тільки тепер він дозволив своїй цікавості об’явитися. Я розвернула книжки так, щоб було видно їхні корінці. Говорити я все одно не могла. Він схилився, щоб роздивитися назви.

— Бахтін. Це добре. Лосєв. Теж добре. Ви любите літературу.

— Я неспасенна, — навіщось видушила з себе я, а він засміявся:

— Ходімо вип’ємо чогось?

V

1905

Ганьба

Революційні робітничі та селянські виступи, що у 1905 році сколихнули всю Російську імперію, майже зовсім його не зачепили. Емоційно Липинський переживав інші часи, а саме — козацьку революцію 1648 року під проводом Богдана Хмельницького, вважаючи її найвагомішою подією в дотеперішній історії українського народу. Всі книжки, які він читав, і документи, які досліджував, так чи інакше стосувалися Хмельниччини.

Раціональне захоплення переросло в містичне одкровення, коли Липинський цілком випадково в архівах князів Чарторийських натрапив на посмертний портрет невідомого досі, але одного з центральних учасників тих подій, заможного польського шляхтича Михайла Кричевського. Той, будучи київським полковником, у вирішальну мить перейшов на бік повстанців, таким чином урятувавши молоду козацьку республіку від передчасного розгрому. В ейфорійному дурмані Липинський прозрівав паралелі зі своїм життям і тлумачив відшуканий портрет чоловіка, що помер від смертельних ран у полоні литовського князя двісті п’ятдесят років тому, не інакше, як знак згори. Невідомий придворний митець написав портрет з мертвого тіла. Липинський власноруч зробив його відбиток і повісив у своєму кабінеті над столом, поруч із фотокарткою родини і зображенням гетьмана Богдана Хмельницького. Тепер це був його домашній іконостас.

Він міг годинами вдивлятися в мертве обличчя. З-під кожуха проступає лляна сорочка, пишний оселедець на гладко вибритому округлому черепі, обличчя вдоволене і, хоч заплющені очі повинні були підкреслювати передчасну смерть, здавалося, що Кричевський живий-живісінький, усього лиш грається в піжмурки, і щойно відведеш погляд вбік — він зайдеться грайливим сміхом. Липинський міг поклястися, що полковник кілька разів йому підморгував.

Жертва поляка заради української державності надзвичайно його збуджувала. У житті і смерті Михайла Кричевського Липинський побачив більше, ніж будь-хто до і після нього.

Тоді ж оголосили про початок історичних відчитів в університеті. Липинський подав своє прізвище до числа доповідачів одним із перших. Історія захоплювала його понад усе. В цьому захопленні Липинський не бачив нічого, що суперечило б обраному ним фаху. Історія і рільництво мають, як він вважав, спільний предмет дослідження — коріння. Історія — це теоретична підготовка до практичного користування землею. Щоб розуміти землю, її властивості й характер, треба знати, хто по ній ходив і чого прагнув. Кінцева мета історії — відтворити коріння землі до найменшого відгалуження, дослідити особливості росту, причини загнивання і чудо відродження. Вмирання одного коріння і тріумф іншого. Липинський сподівався нашвидкуруч впоратися з теорією, щоб зі спокійним серцем перейти до щоденної господарки. Віддати данину землі, щоб могти нею користуватись.

Відчити проводились у головній залі Колегіуму Новум, тривали кілька днів і були доволі популярними у весняній програмі світського Кракова. Публіка збиралася різноманітна — від студентів та викладачів до лікарів і міських чиновників у супроводі розцяцькованих дружин. За найкращу доповідь лектор отримував грошову винагороду і можливість виступити на щорічній історичній конференції у Відні, що само собою вважалося великою честю.

Липинський дуже нервував, йому паморочилося в голові, заволокло очі, заклало вуха і відібрало голос. Коли перед самим виходом на трибуну він мало не спасував і захотів утекти, університетський товариш Микола Шемет притримав його за камізельку:

— Уяви собі, що всі ці люди в залі — голі. Геть чисто голі. Останні дослідження британських лікарів довели, що такий метод допомагає позбутися страху публіки. Публіка гола — значить, не страшна.

Невідомо, чи подіяли на Липинського товаришеві слова, чи спрацювали резерви внутрішньої сили, але він таки рушив до трибуни, щоб звідти виголосити:

— Участь шляхти в українсько-польській війні 1648—1649 років…

Публіка вдоволено замуркотіла. Вона ще не підозрювала, що на неї чекає.

Липинський неспішно почав:

— Для нас, людей XX сторіччя, які сліпо вірять у творчу всемогутність парламентських промов, побожно схиляють чола перед потугою журналістських пер, які дивляться на розвиток суспільства крізь призму літературних настроїв або будують майбутнє держави на збільшенні, скажімо, випуску молочних продуктів, — нам, отже, може здатися незрозумілою ця добровільна данина з власної крові, яку український народ у XVII сторіччі склав у жертві за свою свободу. За силою і розмахом повстання українців у роках 1648—1649 перевищувало все, що бачила тогочасна Європа. Могутність, яку зумів викресати з себе український народ, пізніше радикально вплинула на долі двох сусідніх держав, Речі Посполитої і Московського царства, будучи для Польщі початком кінця,