Марина Соколян - Новендіалія

до міста нові нагоди та нові негаразди. Було складно і, менше з тим, цікаво. Правду каже чарівна Мора, мотивація — могутня сила, а його мотивація віднедавна не має собі рівні. Дарма, що провадити справу стає дедалі тяжче, дарма, що скорбота його ще не вичерпана… Ні, свою долю він не проміняв би на жодну іншу.

Нехай навіть вона передбачає марудний клопіт та головний біль. Як оце зараз.

Гість — кремезний, наче ведмідь, і такий же незграбний у своїй дорогій парі із блискітками запонок у манжетах (хто лише його надоумив?!) дивився невдоволено і трохи бентежно.

— Уклепався ваш протеже, Наглядачу. Казав я вам, зиску з нього жодного, а біди — не розгребеш.

— Та ну, Меценате, — всміхнувся Наглядач. — Так уже і жодного зиску?

— Та перепала дещиця, — вищирився гість.

— Авжеж…

Господар ковзнув неуважним поглядом по темних панелях шляхетного дерева.

— До того ж, — повагом мовив він, — я ще маю щодо нього деякі плани.

Відвідувач дратівливо ворухнувся у своєму кріслі.

— Ці мені ваші плани… Хіба не розумієте, що він може розповісти, потрапивши до рук Магістрату?

— Не думаю, що до того дійде, — примарно посміхнувся господар.

Гість стенув плечима, кинув невдоволено:

— Сподіваюсь, ви знаєте, що робите. Але з Магістратом треба вже щось вирішувати. Вони мені заважають.

Наглядач зупинив погляд на сповитому сутінками портреті на протилежній стіні. Миловида жінка в жалобному вбранні — скорботна й бездоганна…

— Ви навіть не уявляєте собі, — відказав Наглядач з раптовою наснагою, — як давно я мрію про це. Магістратові настане край, друже мій. Не сьогодні — так завтра. Не поспішайте. Не псуйте мені задоволення.

* * *

Мар’ян зупинився на Ринковій площі, нерішуче роззираючись.

Вечори стояли ще достатньо теплі, і хідники довкіл майдану були загачені столиками вуличних кав’ярень, за котрими туристи та інші нероби збавляли час у затишнім сяйві свічок. Вуличні музики грали на скрипках та кришталевих келихах, а мандрівне студентство, розсівшись просто на бруківці, медитувало під ритми тимпанів. Звичайний, знайомий Луці з дитинства, галас та юрмління здавалися нині притлумленими, ніби червона лінза змінила йому не лише бачення, але й слух, змусивши звуки пульсувати разом з багряним відсвітом сердець.

Луці здавалося, ніби він зазирає людям під шкіру, і від цієї несподіваної інтимності його трохи не млоїло.

Новий колега зиркнув на нього спочутливо.

— Зараз, чекай… От ніяк не можу вирішити, куди б це податися, — пожалівся він. — «Під золотим бараном» сьогодні презентація, «Під ящерами» — поетичний турнір…

Лука вражено блимнув.

— Поетичний турнір межи упирями?

— Упирями? A-а, це ти про inferi? Нормально, щось в цьому є… Тільки не так зразу. Просто на таких імпрезах збирається повно всякого творчого люду, серед котрих — як це Мора каже? — наша група ризику. Ну ти розумієш, з нетривкою психікою. Ми їх реєструємо, аби не проґавити потім. Раптом що.

— А як це ви їм діагноз ставите? Знов — на око?

— Ага… — усміхнувся Мар’ян. — Ходімо, мабуть, до наших поетів — там більше шансів щось таке перестріти. Ти як ставишся до поганих віршів? Переживеш? Фелікс туди не ходить, бо казиться так, що ледве дише…

— А що, неодмінно мусять бути погані?

Мар’ян гмукнув саркастично.

— Та тут така річ… Добрі читають в інших місцях. Але там все гаразд, здебільшого. Не тому, що таланту більше, а тому, що, як би це… більше визнання.

Лука кивнув. Це було йому рідне й знайоме: тато його часто лаяв критиків — катів-нелюдів без всякого розуміння, які не спішили визнавати його творчі здобутки.

— То ходім. Думаю, що переживу… Мені вже ніби не вперше.

Мар’ян кивнув і, обминувши ратушу, хлопці рушили до «Ящерів», півпідвального клубу, що принаджував публіку митецькими забавами для широкого загалу. В поетичнім турнірі, зокрема, міг взяти участь кожен охочий, подавши своє творіння на розгляд знуджених суддів та щедрих на оплески пияків-шанувальників.

Спустившись до клубу, хлопці знайшли собі тихий закуток, звідки добре було видно пурпуровий диван з бундючними суддями, подіум з мікрофоном та конкурсантів, що чекали на свій зоряний час. Турнір щойно почався, і дехто з відвідувачів намагався ще прислухатися до читців; з мікрофона линуло щось урочисте й незбагненне — то читав свої вірші нахабний молодик, або щось таке, вбраний в усе чорне, з нечесаними патлами та цигаркою в зубах. Тяжко було зрозуміти, про що мова — читець бубонів, наголошуючи на окремих лише драматичних зворотах, де йшлося про лайно, хтивих сучок та блювання. Лука скривився, починаючи розуміти, чому мудрий Фелікс уникає цього місця. Заплющивши око, проте, Лука переконався, що вогник читця горів яскраво і впевнено — поет, очевидячки, насолоджувався життям. Щойно він закінчив читати, публіка відгукнулася оплесками та схвальними погуками.

Наступною до мікрофона підійшла літня жінка, і Лука щиро здивувався, відзначивши таку послідовність. Жінка говорила тихо й невиразно, і публіка невдовзі забула про неї, надавши перевагу розмовам при склянці.

— Дивись, — прошепотів Мар’ян.

«Закриємо двері, мов ляду від гроба, нас тиша зігріє, відлюдна жалоба…» — тихо говорила жінка. Лука здригнувся: її вогник ледь світився, немовби присипаний попелом.

— От і маємо одну… — зітхнув Луччин колега. — Піду дізнаюся, хто вона. Їй, либонь, уже зовсім недовго лишилося.

Підвівшись, Мар’ян попрямував до котрогось із організаторів, який, кивнувши «ловцеві», взявся порпатись у паперах.

Лука ж тим часом продовжував блимати, сподіваючись, що помилився і лихові ще можна зарадити.

— Не плач, — щойно вернувшись, порадив Мар’ян, простягаючи серветку. — Лінза заскочить, тоді не витягнеш.

— Нічого я не плачу! — обурився Лука.

— Та що я, не розумію? — зітхнув той. — Сам, бувало…

Не дослухавши, Лука підхопився і рушив до жіночки, яка встигла вже сісти за столика коло вікна.

— Ви дозволите? — спитав він, а що жінка не відповіла, то сів без дозволу. — Знаєте, мене схвилювали ваші вірші. Гарні, тільки дуже сумні. Вам би, може, випити чогось чи на кіно веселе піти?

Жіночка звела на Луку світлий і якийсь ніби нетутешній погляд.

— Навіщо? — стиха спитала вона, і така остаточність була в тому слові, що хлопець миттєво відчув себе зайвим.

Не наважившись на подальші умовляння, він підвівся, вернувшись до Мар’яна.

— Ну, бачиш? — мовив той. — Їм уже нічого не цікаво. Inferi, вони інакші, войовничі… Тільки й те не від доброго життя.

Лука похмуро кивнув, щиросердо сподіваючись, що полювати йому доведеться бодай не за старими скорботними пані. Решту вечора він намагався навіть не дивитися на неї; на Луччине полегшення жіночка невдовзі підвелася та пішла.

По завершенні турніру Мар’ян хотів був зазирнути на сусідню презентацію, але щойно хлопці вийшли з «Ящерів»,