Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

селище під самісіньким боком у Хазяяїв. Які приймають від Хазяїв захист і корми.

Він ішов туди, куди йшов свого часу Ліc-Лaновий. І куди він так і не потрапив.

Він йшов під сонцем; тепер йому здавалося, що в помешканні Хазяїв завжди стоїть напівморок. Чи так це? Чи виною тому є все-таки шок, який позбавив його здатності тверезо оцінювати навколишнє? Чи дійсно Хазяї відрізняються від людей настільки, що настає повне нерозуміння?

Але ж щось він усе-таки зрозумів. Тому й іде зараз степом, йде до тих, до одноплемінників… До тих, що знайшли все-таки з Хазяями спільну мову.

Наступив полудень. Дим ліг у траву — передихнути. На хвилиночку. Тільки послухати, як дзвенить поле в полудень. Тільки подивитися, як гойдаються стебла. Після усього, що довелось побачити в Хазяїв… треба частіше дивитися на хмари. Щоб переконатися нарешті — це не рукотворний блакитний купол, це не ще один фокус прирученого простору, це просто небо…

Хазяїн, що обстриг Дима, передав його другому Хазяїну.

А той — ще одному.

Ні з ким з них Дим не міг перекинутися більш ніж парою осмислених реплік.

Перший Хазяїн, з яким у Дима вийшла нарешті розмова, був високий і вузький у плечах. Гола шкіра на його обличчі була білою, як сивина, а очі прикривалися спеціальними темними щитками — і слава Лідеру, тому що прямий погляд Хазяїна залишався для Дима нестерпним випробуванням.

— Вовки, — повторював Дим. — Вовки, допомога… Ми гинемо, тому що не можемо протистояти вовкам. Допоможіть нам. Захистіть.

Хазяїн не розумів. Жест нерозуміння в нього був дивний — здавалося, тонка шия ось-ось зломиться під вагою величезної голови.

— Вони вбивають, — повторював Дим. — Існує ж відповідальність? Ви ж створили нас, ви створили Лідера і його отару… Допоможіть нам! Дайте зброю проти вовків, чи прийдіть самі й проженіть їх!

Хазяїн довго думав. Потім заговорив — у його голосі не було наказу, але сам звук його проникав до кісток.

Ми не ходимо отарою, — сказав Хазяїн. Ти оперуєш зрозумілими тобі категоріями… Ми не можемо бути «ми». Ми кожен — окремо від інших. Ми самостійні. Ми осягаємо.

— Я думав, що ми зможемо домовитися, — сказав Дим. — Як розумні з розумними. Як цивілізація з цивілізацією.

Хазяїн відкинув голову назад — вона майже зависла за його спиною, а до Дима звернулася велика біла шия. І ця шия смикалася, видаючи дивні звуки — Хазяїну було смішно, Хазяїн сміявся.

Напевно, Дим змінився з лиця. Напевно, він щось сказав чи зробив — але Хазяїн обірвав сміх, зняв свої щитки, і від його погляду Диму стало тужливо і солодко — майже як від далекого вовчого виття.

Коли декілька людей поєднують зусилля для досягнення мети… виходить кепсько. Розумна отара — самий безневинний з таких от проривів… у невідоме. Найлегший. Наслідку… якщо ти розумієш. Так, ці люди домоглися успіху… Вони домоглися. Не ви. Я розчарую тебе… Вони, ті, хто випускав твоїх предків за стіни… на волю… Вони були цілком упевнені, що вже в третьому поколінні це буде звичайна, не мисляча, не виробляюча зброї отара. Ви виявилися гарними учнями, ви, нащадки маленької Моллі… але природа все одно сильніша. Нормальний стан для отари — ходити пасовищем. Під наглядом пастуха, якщо це домашня отара. Під наглядом вовка, якщо це отара здичавіла. Я зрозуміло пояснив?

— Абсолютно зрозуміло. Скажи, чому ви їсте нас?

Ми не їмо розумних, сказав Хазяїн.

— Ці, схожі на нас, — чим вони гірші? — запитав Дим. — Ви можете все… Чому ви стрижете стада? Чому ви ріжете на м’ясо? Хіба немає іншого шляху, хіба вам більше ніде добути їжу й одяг?

Хазяїн знову розсміявся, і Дим не став перепитувати.

На моїх землях живе мисляча отара, сказав Хазяїн. Отара з ваших… з перебіжчиків. Їм добре. Хочеш туди піти?

Дим ішов увесь день.

Уже на заході він піднявся на пагорб — і внизу побачив упорядковані ряди будинків зі звичними городами на плоских дахах.

* * *

Молодь сміялася. Молодь слухала дівчину, яка співала на перекинутій бочці. Дівчина притопувала, і юрба прихлопувала в такт; дівчина видавала почерегово «ля-ля-ля», «ша-бу-да» і «ті-рі-ра», і юрба підспівала.

Дим стояв у самій гущавині юрби, дивився в зоряне небо поверх дівочої голови і ні про що не думав. У його бік намагалися не дивитися — з делікатності; незважаючи на те, що Дим від голови до ніг був загорнений у темний полотняний балахон, незважаючи на те, що шерсть устигла трохи відрости, — його каліцтво не було таємницею ні для кого.

Вони стикалися з таким каліцтвом не раз і не двічі. Напевно, вони співчували Диму; напевно, вони не зовсім безуспішно боролися з відразою.

Дим розглядав їх з-під каптура. Зовні вони нічим не відрізнялися від молоді, яку він звик бачити щодня — у столиці, у селищах…

Здається, нічим не відрізнялися.

Чи все-таки?..

Таке собі загальне враження. Тінь жахаючої безтурботності, яку він колись (коли? Сто років тому) бачив у очах дівчини-самки, тієї, котра уважно вислухала його історію, але не зрозуміла ні слова…

Чи здалося? Ніби нормальні хлопці…

— А тепер, — дзвінкий дівочий голос заповнив площу без помітного напруження, — пісня на честь нашого гостя! На честь новоприбулої людини зі старої батьківщини, Дима-Лугового, пісня про залишений дім!

На площі стало тихо. Навколо Дима утворився цілий ліс парочок, які обійнялися, трійок і навіть четвірок; імовірно, звичаї тут панували прості і немудрі. Як казала колись його колишня дружина — проти біології не попреш; ось п’ятеро — дві дівчини і троє хлопців — хитромудро сплелися і погойдуються в такт пісні, мелодійної і зворушливої. Ритмічно погойдувалася вся площа, і тільки Дим стояв нерухомо, та ще син старости на ім’я Жель-Мостовий, похмурий юнак, якому наказано супроводжувати гостя.

Дівчина співала.

— «Я залишив свій дім і знайшов інший, пісню про дім заспівай ти мені, заспівай…»

Слова були простенькі, як капустяний листок, але в голосі звучав справжній смуток. Навряд чи дівчину так хвилювала доля залишеного дому — вона, швидше за все, не пам’ятала його. Але музика була сумна, а дівчина мала вроджене відчуття гармонії. І не сфальшувала жодного разу.

Концерт закінчився раптово. Співачка злізла з бочки, усі швидко розпрощалися і розійшлися. Дим наздогнав провожатого, торкнув за рукав:

— Жель…

Хлопець відхилився. Дим, зніяковівши, забрав руку:

— Жель, ти, це… читати вмієш?

Хлопець подивився не розуміючи. Знизав плечима.

У будинку старости Дима