Вольфганг Шрайєр - Гараж пана Якобса

— Я на металургії зовсім не розуміюсь, — коротко сказав Александер.

— Металургія… це, власне, не те. Під металургією я розумію скоріше техніку виплавлення металів з руд. А ця лабораторія працює не при металургійному, а при сталеплавильному заводі. Ну, ви, мабуть, знаєте, що для спеціальних цілей до сталі додають деякі інші метали, наприклад, хром, марганець, нікель, молібден і так далі; сюди належать також вольфрам, ванадій, кобальт. Сталь, яка містить вольфрам або хром, завдяки своїй твердості вживається як швидкорізальна сталь — це я просто для прикладу. А втім, хромо-нікелеву сталь ви, напевне, знаєте: вона не іржавіє, з неї роблять виделки й ножі, деталі автомашин, — але також броньові плити. Під час війни у нас не вистачало деяких елементів для легування сталі, і ми довозили їх з Туреччини й Іспанії — під кінець, коли союзники встановили блокаду, їх навіть возили літаками, такі вони важливі. Це я тільки так, для прикладу.

Але ближче до діла. В тій потсдамській лабораторії, у відділі А-4, недавно зробили одне відкриття. Там працюють над легованою сталлю для котлів високого тиску; така сталь повинна бути міцною на розрив і газонепроникною при високій температурі. І от нашим східним братам пощастило виготувати новий матеріал, який набагато перевершує все досі досягнене в цій галузі. Наскільки мені відомо, міцність цієї нової сталі навіть значно більша, ніж потрібно для котлів. Справжнє її призначення — це хіба що стволи гармат з надзвичайно високою початковою швидкістю снаряда — наприклад, протитанкових. Отже, коли ми здобудемо рецепт виготовлення цієї спецсталі і вручимо його зацікавленим інстанціям, ми не тільки забезпечимо німецькому винаходові гідне застосування, але, безсумнівно, зробимо велику послугу всьому західному світові.

— Гм… Але як же ви це зробите? Як ви здобудете документацію? Що, винахідник хоче перейти на Захід і взяти з собою свій винахід, а я маю відвезти його до кордону?

— Та ні. Воно було б непогано, але цей тип тут, здається, чудово себе почуває. Ви ж знаєте, оті науковці часом такі далекі від життя, вони зовсім не задумуються над тим, на кого вони працюють. Отже, цей варіант відпадає. Коротше кажучи, — дивіться, отам попереду, це вже Тройєнбріцен, — шеф і дехто з наших співробітників проникають у лабораторію, — звичайно в цей час там ще працюють, але сьогодні ж неділя, — розрізують сейф…

— Розрізують?

— Ну, звичайно, не складаним ножиком, мій хлопчику, — і забирають виробничу документацію. Якщо все пройде тихенько, вони сідають у свою машину і їдуть собі додому, в Західний Берлін. Документи — фіть!.. випурхнули. Місце передачі нашим замовникам — Бремергафен. У цьому випадку вам не буде ніякої потреби брати участь в операції. Я виплачую вам двісті марок відшкодування, чи неустойки, як кажуть нотаріуси, і ви повертаєтесь до Магдебурга. Зрозуміло?

— А інші варіанти? — стривожено запитав Александер.

— Це якщо не все пройде гладенько. Якщо заводська охорона помітить щось і викличе поліцію. В цьому випадку не можна буде повертатись у Західний Берлін, бо народна поліція, яка контролює всі в’їзди до міста, легко може закрити їх наглухо. Вони будуть з шкури лізти, щоб знайти документи. Звичайно, без усякого успіху — для цього операція надто добре організована. Отже, ми вдвох будемо чекати біля південного виїзду з Потсдама. О дев’ятій ми повинні вже бути напоготові: сейф там такий, що його можна розрізати за півтори години, я бачив мікрознімки. Потім навпроти нас спиняється автомашина, ви сідаєте за кермо і рушаєте у напрямі Галле, звідки ми зараз їдемо. Це для вас буде потіха: великий «крейслер», сто тридцять п’ять сил…

— Я на такій машині ніколи не їздив, — наприклад, передачі…

— Там нема ніяких передач, автоматична коробка. Тільки дати повний газ, а потім зменшити. Педаль газу і гальмо ви ж, мабуть, знайдете.

Александер мовчав. У світлі фар виринув жовтий щит: «Беліц — Потсдам 22 км». Вирішальна мить з кожним кілометром наближалась.

— А далі що? — спитав він з удаваною байдужістю.

— Зразу ж за вашим «крейслером» ітиме друга наша машина, яка має завдання відвернути від вас можливих переслідувачів. Ця машина в Міхендорфі — ми саме до нього під’їжджаємо — зверне з шосе № 2 на захід. Там проходить автострада на Гельмштедт, і народна поліція буде, напевно, переслідувати ту машину, яка прямує до зонального кордону. Крім того, ваш «крейслер» має таку швидкість, що його ніхто не дожене. У Галле ви відпочинете й пересядете в іншу машину. Докладніше вам про все розповість ваш супутник — його звуть Кросбі. Хлопець хоч куди! Ви з ним добре порозумієтесь. Рано-вранці ви виїдете маленькою німецькою машиною на Марієнборн, там переїдете зональний кордон. Документи будуть у машині, але так добре заховані, що треба добрих півгодини повозитися, щоб їх вийняти, — якщо знаєш, де шукати. А коли не знаєш, годі й сподіватися щось знайти. Кросбі знає, він у Бремергафені розбере машину, продасть папери, покладе у схованку гроші й повернеться разом з вами назад. Оце й усе. Дитячі іграшки, еге ж?

Александер під кінець, видно, вже не слухав.

— Так, значить, це буде звичайний грабунок? — збуджено вигукнув він. — Грубий, вульгарний грабунок. Вкрадуть винахід, а я повинен буду доставити крадене в безпечне місце. Адже так?

— Ну, — незворушно відповів доктор Шерц, — я б так не висловився. Не так уже це буде грубо, як ви думаєте. В нас один із найкращих спеціалістів на весь Берлін. Крім того, на вашу долю припадає тільки участь у другому акті — це вже чисто ділова частина. Про те, що було попереду, ви нічого не знаєте. Зрозуміло? А втім, — Шерц приглушив голос так, що його було ледве чути за гудінням мотора, — якщо ви в останню мить відмовитесь нам допомагати, то ви вщент поламаєте всі наші плани і завдасте нам збитку в шістдесят тисяч доларів.

Не могло бути сумніву — це погроза. І ця погроза аж ніяк не здатна була заспокоїти Александера. У горлі в нього застряг клубок. Не довго думаючи, Александер смикнув за ручне гальмо, і машина різко спинилась на обочині дороги — аж колеса завищали по асфальту.

— В чім річ? — спитав доктор Шерц, який ніколи не втрачав самовладання.

Александер не відповів.

Доктор Шерц провів рукою по лисині. В чомусь він, видно, дав маху. В чому ж саме? Мабуть, був надто відвертий. Прикро. Тільки не нервувати: «Обережність — матір мудрості».

Настала гнітюча мовчанка.

— Слухайте, пане Шенцлін! Ми не можемо тут стояти.

— Ми звідси не поїдемо.

— Я ж вам уже казав, — почав доктор