Деніел Кіз - Таємнича історія Біллі Міллігана

— Не поясниш, що це означає?

— Артур каже, що я — хранитель болю. Коли комусь боляче, я виходжу на сцену і приймаю весь біль.

— Звучить жахливо.

— Це дуже несправедливо, — закивав хлопець зі сльозами на очах.

— А що таке «сцена», Девіде?

— Це Артур її так назвав, коли пояснював нам, як усе працює. Це така велика пляма білого світла, ніби на сцені під світлом софітів. Усі стоять довкола неї і спостерігають або сплять у своїх ліжках. А той, хто ступає на сцену, під світло софітів, виходить у зовнішній світ. Артур каже так: «Той, хто на сцені, контролює свідомість».

— А хто ж ті інші люди?

— Та їх багато. Я всіх і не знаю, тільки декого. Ой, ні, — перехопило йому подих.

— Що сталося?

— Я розпатякав вам про Артура! Мені за це буде непереливки.

— Все гаразд, Девіде. Я ж пообіцяла не розкривати твою таємницю.

Він скулився на своєму стільці.

— Я більше не можу говорити. Мені лячно.

— Добре, Девіде. На сьогодні досить. Але завтра я знову до тебе завітаю.

Вийшовши з в’язниці округу Франклін, Дороті Тернер зупинилась і щільніше закуталась у пальто, захищаючись від пронизливого вітру. Вона йшла сюди, сподіваючись побачити молодого злочинця, який симулює божевілля, аби уникнути покарання. Вона геть не очікувала зіткнутися з тим, чому сьогодні стала свідком.

(2)

Коли наступного дня Мілліган увійшов до кімнати, Дороті Тернер помітила, що його поведінка змінилася. Він сів на стілець, підтягнувши коліна до підборіддя, і почав гратися зі своїми черевиками, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом. Вона запитала, як він сьогодні почувається.

Юнак відповів не одразу. Спершу він оглянув усе довкола, час від часу зиркаючи на жінку перед собою, мовби вперше її бачив. Тоді похитав головою і сказав із акцентом кокні:

— Чо’ все таке гучне? Ви. Всі ці звуки. Я не втямлю, шо тут робицця.

— Ти якось дивно говориш, Девіде. Це що, якийсь акцент?

Він стрельнув на неї бешкетним поглядом.

— Я не Девід, я Крістофер.

— Куди ж подівся Девід?

— А Девід напартачив.

— Що ти маєш на увазі?

— Всі на нього зляцця, бо він розпустив язика.

— Поясни, будь ласка.

— Нє, не можу. Я не хочу вляпацця в ту ж халепу, шо й Девід.

— А чому Девід у халепі? — запитала психолог, спохмурнівши.

— Бо все вибовкав.

— Що ж він таке вибовкав?

— Ви самі знаєте шо. Він роздзвонив таємницю.

— Що ж, гаразд. А ти можеш розповісти мені трохи про себе, Крістофере? Скільки тобі років?

— Тринаццять.

— Маєш якісь улюблені заняття?

— Я трохи вмію грать на ударних, але краще за все я граю на губній гармоніці.

— А звідкіля ти родом?

— З Англії.

— У тебе є брати чи сестри?

— Є сестра, Крістін. Їй три рочки.

Психолог уважно спостерігала за юнаком, поки він відповідав їй на своїй виразній говірці кокні. Хлопець тримався відкрито, щиро і безтурботно, анітрохи не скидаючись на індивіда, з яким вона розмовляла вчора. Мілліган мусив бути до біса здібним актором.

(3)

4 лютого Дороті Тернер утретє прийшла до в’язниці. Молодик, який увійшов до кімнати, поводився геть інакше, ніж під час попередніх двох бесід. Невимушено відкинувшись на спинку стільця, він зміряв її гоноровим поглядом.

— Як у тебе справи? — запитала вона, майже побоюючись того, що може почути у відповідь.

— Нівроку, — стенув плечима юнак.

— А як поживають Девід і Крістофер?

Він глипнув на неї з-під насуплених брів.

— Послухайте, пані, я навіть не знаю, хто ви така.

— Я тут для того, щоб тобі допомогти. Давай поговоримо про те, що відбувається.

— Трясця, та я й гадки не маю, що відбувається.

— Хіба ти не пам’ятаєш, про що ми розмовляли позавчора?

— Та де там! Я вас уперше в житті бачу.

— Ти можеш мені сказати, як тебе звуть?

— Томмі.

— А прізвище?

— Просто Томмі.

— Скільки тобі років?

— Шістнадцять.

— Не розповіси мені трохи про себе?

— Пані, я з незнайомцями не балакаю, тож облиште мене.

Вона ще зо чверть години силкувалася розговорити юнака, проте Томмі відмовчувався. Вийшовши з окружної в’язниці, Дороті Тернер якийсь час просто спантеличено стояла на вулиці, розмірковуючи про Крістофера і про те, що вона заприсягнулася Девідові ніколи не розголошувати його таємницю. Зараз вона розривалася між своєю обіцянкою й усвідомленням того, що адвокати Міллігана повинні дізнатися правду. Згодом вона зателефонувала до офісу громадського захисту і попросила покликати Джуді Стівенсон.

— Слухайте, — почала вона, коли Стівенсон узяла слухавку, — я наразі не можу вам багато розповісти, але якщо ви не читали книгу «Сивіла»[4], то негайно купіть собі примірник.

Джуді Стівенсон, здивована дзвінком від психолога, того ж вечора придбала примірник «Сивіли» у м’якій палітурці й почала читати. Зрозумівши, про що йдеться у книжці, вона відкинулася в ліжку на подушки і задивилась у стелю, мізкуючи: «Отакої! Розлад множинної особистості? Невже Тернер саме на це натякає?» Вона пригадала, як Мілліган тремтів під час процедури впізнання і як за інших зустрічей він зненацька ставав балакучим і переконливим, кмітливим і дотепним.

Вона завжди припускала, що мінливість його поведінки пояснюється депресією, проте зараз згадала розповіді сержанта Вілліса про хитрого суб’єкта, що вислизав з усіх можливих гамівних сорочок, і зауваги медбрата Раса Гілла про те, що часом їхній підопічний виявляв надлюдську силу. В голові адвоката відлунювали слова Міллігана: «Я не пам’ятаю, як накоїв усе те, в чому мене звинувачують. Я нічого про це не знаю».

Джуді вже було хотіла розбудити свого чоловіка, щоб усе обговорити, але вона й так знала, що сказав би Ал. Те саме, що й будь-хто інший, кому вона наважилась би переповісти хід своїх думок. За понад три роки, що вона пропрацювала в офісі громадського захисту, дівчина жодного разу не стикалася з випадком, бодай віддалено схожим на Мілліганів. Вона вирішила навіть Ґері поки що нічого не казати. Спершу їй необхідно було самій усе перевірити.

Наступного ранку вона зателефонувала Дороті Тернер.

— Розумієте, — сказала вона, — я бачусь і розмовляю з Мілліганом уже протягом кількох тижнів. Іноді він поводиться химерно. У нього спостерігаються зміни настрою. Він має імпульсивну вдачу. Однак я не помітила настільки суттєвих розбіжностей у його поведінці, щоб можна було рішуче провести паралелі зі справою, описаною в «Сивілі».

— Мене вже кілька днів дещо мучить, — відповіла Тернер. — Я заприсяглася нікому про це не розповідати і поки що дотримувала слова. Єдине, що я зробила, це порадила вам почитати ту книжку. Але я спробую переконати хлопчину, щоб він дозволив розкрити вам його таємницю.