Рут Веа - У лісі-лісі темному

видніється голова жінки. Мені страшенно хочеться підійти й запитати, проте я не наважуюся. І не лише тому, що не впевнена, чи донесуть до дверей ватні ноги, а й тому, що не знаю, чи зможу стерпіти відповіді.

Я лежу; здається, минуло чимало часу. Слухаю гудіння обладнання, клацання шприцевого насоса з морфіном. Біль у голові та нозі стихає, він потроху зникає. Урешті-решт, я засинаю.

Мені сниться кров — вона розливається і заповнює усе довкола, просочується крізь мене. А я стою навколішки в крові, намагаючись її зупинити, проте не можу. Кров просякає крізь піжаму, ллється по вицвілій підлозі.

Я прокидаюся.

Якусь секунду просто лежу, моє серце вискакує з грудей, очі звикають до нічного напівмороку кімнати. Страшенно хочеться пити, біль у міхурі.

Біля моєї голови на столику стоїть пластмасове горня. Я роблю надзусилля, щоб дотягнутися та схопити його тремтливими пальцями, тягну до себе.

Щось, позбавлене смаку, відгонить пластиком, проте, Боже, ще ніколи в житті не було так від того добре. Я випиваю до останньої краплі, опускаю голову на подушку. Вона труситься, сотні зірочок починають танцювати в сутінках.

Лише зараз я розумію, що з-під простирадл стирчать дроти, що з’єднують мене з чимось на кшталт монітора. Він мерехтить зеленими промінчиками, які розсіюються по всій палаті. Один дріт під’єднаний до пальця лівої руки. Я хочу його роздивитися і піднімаю руку, вона геть здерта та кривавить, а покусані нігті зламані.

Я пам’ятаю… Я пам’ятаю машину… Я пам’ятаю, як перечепилася об розбите скло… один чобіт спав…

Під простирадлами я намагаюся зімкнути ноги, одна болить, з-під простирадла стирчить шматок перев’язки. Гомілки теж перев’язано. Я відчуваю, як поперек однієї ноги наліплено стрічку.

Випадково торкаюся до плеча, мого правого плеча. Здригаюся і дивлюся вниз. Величезний синець виповзає з лікарняної сорочки і тягнеться через усю руку. Просуваю плече через горловину — з темної розпухлої цятки над пахвою лізе здоровенна фіолетова маса. Від чого може бути такий дивний синець лише з одного боку? Таке враження, що правда ширяє простісінько перед носом, проте її ніяк не вловити.

Я потрапила в аварію? Автомобільну аварію? Я… на мене напали?

Сповнена болю, я ховаю руку під простирадло і веду нею по животі, грудях, боку. Порізи впиваються в пальці, проте з тілом ніби все гаразд. Кладу руку на стегна, мацаю між ногами. Там щось схоже на товстий підгузок, проте болю не відчуваю. Подряпин нема. Жодних ран на внутрішній частині стегон. Хоч би що зі мною сталося, проте не це.

Я випростовуюся і заплющую очі. Виснажена, виснажена від спроб пригадати, виснажена від страху. Шприцевий насос клацає й шумить, аж ось раптом усе стає не таким і важливим.

Уже коли засинаю, спливає картинка: на стіні висить дробовик.

І тепер я знаю.

Цей синець через віддачу. Нещодавно я стріляла з рушниці.

6

— Фло, — я просунула голову крізь кухонні двері. Вона саме складала горнятка до посудомийки. — Ти не мусиш робити це сама. Допомога потрібна?

— Ні, не мели дурниць. Усе готово, — вона грюкнула дверцятами. — Щось трапилося? Потрібна моя допомога? Вибач, що з кавою так вийшло.

— Що? Чесно, все чудово. Слухай, я оце тут подумала. А о котрій, ти казала, Клер повинна приїхати?

— Гадаю, десь о шостій, — Фло підвела очі на годинник. — Маємо з півтори години про запас.

— Гаразд, я оце ще надумала. У мене ж є час на невеличку пробіжку?

— Пробіжку? — спантеличено запитала Фло. — Власне, так, проте темніє.

— Я швиденько. Лише… — я переступала з ноги на ногу. Не могла їй пояснити, і собі теж не можу. Мені конче потрібно вийти.

Удома я бігаю майже щодня. Маю чотири маршрути, ясної днини шляхи варіюються уздовж парку Вікторії, а як мрячить чи темно, то в пригоді стають вулиці міста. Даю собі кілька вихідних упродовж тижня, кажуть, це необхідно, щоб м’язи відновилися, але потім знову виникає потреба, і я мушу бігти. Якщо це не зроблю, стаю… Навіть не знаю, як це описати. Роздратованою й нервовою, можливо. Щось схоже навіть на клаустрофобію. Учора не бігала, цілісінький день то пакувала речі, то намагалася звести докупи незавершені справи. І зараз, хоч плач, мушу вилізти з цього будинку-коробки, відчути вологу землю під ногами й прохолодне повітря, що оповиває моє обличчя.

Фізичні вправи тут ні до чого — принаймні не суто вони. Якось спробувала бігати в залі по доріжці, проте це геть інше. Сіль у тому, щоб вийти надвір, де немає стін, де є можливість утекти.

— Маю надію, тобі вистачить часу, — мовила Фло, визирнувши у вікно. Сутінки дедалі густішали. — Проте повертайся якнайшвидше. Тут як темніє, то темніє по-справжньому.

— Я миттю, а є доріжка?

— М-м-м-м… Гадаю, найкраще придасться та, що веде вниз. Чекай, ходімо до вітальні, — вона провела мене до центральної кімнати з величезною скляною стіною і вказала на затінену галявину серед лісу. — Бачиш, ось стежка. Вона веде вздовж лісу вниз до головної дороги. Нею рухатися зручніше, там і багнюки менше, ніж на під'їзній дорозі. Просто біжи нею, аж поки не побачиш асфальт, а потім праворуч уздовж головної дороги й до під'їзної. Повертатися лісом у темряві не варто. Стежка не огороджена, тому запросто можна заблукати. — Зачекай, — Фло нишпорила в кухонній шухлядці. Вона тримала щось схоже на набір недбало скручених підв'язок. — Візьми, це — ліхтарик на голову.

Подякувавши, полетіла в кімнату, щоб швиденько перевдягнутися. Ніна лежала на ліжку, розглядаючи стелю під звуки, що линули з айфона.

— Ну й скажений фрукт ця Фло, згодна? — Ніна витягнула навушники й, побачивши мене у кімнаті, кинула це доволі невимушено.

— Це такий медичний термін, лікарю да Соуза?

— Ага. Латинь. Fruitus Lupus — місячний фрукт. Існує в язичників вірування, що коріння божевілля проростає з купання під місячним сяйвом.

Я засміялася, зняла джинси й натягла легінси та спортивну кофтинку.

— Слово lupus латиною означає «вовк». А ти говориш про luna. Де мої кросівки?

— Ну в такому разі вовки перетворювалися на тварюк несповна розуму, коли місяць уповні. До слова про скажених, ти що — збираєшся на прогулянку?

— Так, — я нагнулася й зазирнула під ліжко. Ось і кросівки, хто їх туди пожбурив? Стала навколішки, намагаючись дістати їх рукою. Слова плуталися в постільній білизні. — А що?

— Поміркуймо, — Ніна почала перебирати аргументи. — Надворі темно, ти не знаєш місцевості, внизу їжа та вино, а я вже казала, яка глупа ніч надворі?

— Яка, до дідька, глупа ніч? — я визирнула у вікно, зашнуровуючи кросівки. Справді