Володимир Кирилович Малик - Таємний посол. Том 2

— Кара джигіт! Чорний вершник! — кричали одні.

— О Аллах, це сам шайтан! Кара–шайтан! Чорний чорт! — кричали інші.

— Куди ви? Назад! — намагався зупинити їх мурза Кучук.

Та його ніхто не слухав. Воїни повсюдно завертали коней. Кинуті кимось два слова — «чорний вершник» — вмить, мов вогонь, пойняли смертельним жахом серця забобонних ординців. В їхній уяві «чорний вершник» був наділений чарівною невразливістю і надприродною силою, і зустріч з ним не віщувала нічого втішного, тільки смерть…

— Кидайте на нього аркан! Стріляйте з луків! — гукав мурза.

Та голос його потонув у криках, шумі, брязкоті зброї і тупоті копит. Його відтерли, потягли за собою в поле перелякані одноплемінники. Мурза уже нічого не міг вдіяти. Та й хто зупинить нажаханих людей, що тікають з поля бою? А крім усього, він сам не бачив у цьому поході, до якого його спонукали Кара–Мустафа та хан Мюрад–Гірей, ніякої вигоди для себе. Чим заплатить йому гетьман Юрій Хмельницький, коли скарбниця його порожня, а підданих — жменька? То за віщо ж його люди мають класти голови?

Орда тікала на Оржицю, а звідти полями — до Яблуневого. Кримські салтани, що були з Юрієм Хмельницьким, не ждучи, поки підійдуть козацькі полки, зняли облогу фортеці й почали поспішно відступати до Дніпра. Тільки глибокі сніги перешкодили лубенцям та миргородцям перетнути їм шлях і винищити до ноги.

6

За Оржицею, відокремившись від козаків, які переслідували татар, Звенигора з друзями повернув до Дубової Балки. Їхали швидко, хоча кожен розумів: надії на те, що хутір залишився цілий, майже немає.

Перед ними розстилалася безмежна біла рівнина. Велике червоне сонце повільно опускалося за далекий небосхил, і на іскристому снігу попереду вершників колихалися довгі темні тіні.

Арсен мимоволі задивився на свою тінь, що дивно горбатилася перед ним, і йому раптом спала на думку давня, відома з дитячих літ приказка: своєї тіні не наздоженеш!

Чи ж тільки тіні?.. А щастя? Хіба воно не схоже на примарну тінь? Ось який уже час женеться він за ним, а наздогнати так і не може… Під серцем знову занило, їхав додому, як на похорон, не вірив, що застане там своїх, бо всюди, де побував Юрась Хмельницький з ордою і його полковник Яненченко, залишилися тільки трупи та попелища.

І все ж десь на самому дні серця жевріла малесенька надія. Всупереч усьому жевріла… А може, Дубова Балка, що причаїлася в байраках, заметених снігами, уціліла? Може, її обминули татарські чамбули і рідні зараз зустрінуть його радісними покликами, теплими усмішками?

Марна надія!

Коли надвечір з високої гори раптово відкрився перед ними широкий краєвид на Сулу і засульські простори, що білим простирадлом розкинулись ген–ген аж до далекого небокраю, вони побачили Дубову Балку, вірніше, те місце, де був хутір. Тепер там лежали чорні згарища.

Вершники зупинилися. Довго мовчки дивилися на страшну картину і не могли отямитись.

— Пся крев! — порушив мовчанку Спихальський. — Яке злочинство! Як тільки нарід жиє на цій землі? Безперервні війни, напади, кров, смерть… Нещасний край!

— Своєю кров’ю ми захищаємо тут і Польщу, пане Мартин, — зауважив Семен Гурко. — Але ваше вельможне панство зовсім не цінить цього.

— Як то? Мені здається, пан помиляється! — настовбурчився Спихальський.

— Я можу навести десятки випадків з минулого, які переконають пана… Хто не знає Івана Підкову, могутнього лицаря, що не раз і не два побивав татар і турків зі своїми козаками? А що з ним зробили король і магнати? Схопили підступно і наказали стратити на догоду султанові!.. Хто не знає на Україні, для чого була побудована над порогами фортеця Кодак? Для того, щоб задушити Січ, яка, ніде правди діти, приймала всіх, хто тікав від панського гніту… Але ж король і магнати не розуміли або не хотіли розуміти, що цим підривають безпеку всього краю, бо Січ передусім вела смертельну боротьбу проти Криму і Туреччини, які поклали собі за мету знищити Україну і Польщу на корені…

— Здаюся, пане Семен, — похмуро мовив Спихальський. — Все, що ви кажете, то свята правда…

— Коли б ми, слов’яни, не гризлися між собою, як собаки, а спільно виступили проти хана і султана, то вже б давно кривавий меч османів лежав у поросі, притоптаний нашими ногами! І не свистів би хижий татарський аркан над головами наших жінок, сестер і дітей.

— Цілком поділяю вашу думку, пане Семен!

Поки Гурко і Спихальський тихо вели розмову, Арсен і Роман, стоячи трохи попереду, на шпилі, погаслими очима дивилися на те місце, де зовсім недавно стояла хатина Звенигор. Там зараз не вився над димарем сизий димок, не блищали весело маленькі шибки у віконцях, не скрипів журавель над колодязем… Купи головешок та почорнілий сніг навколо — то все, що залишилося від затишного житла.

Арсен застогнав від болю і безсилої люті. От і скінчилося його щастя, погасли надії. В одну мить утратив те, що мав найдорожчого — кохану дівчину, рідних, оселю… Він ударив коня і погнав наосліп у долину. Товариші помчали слідом.

На розореному дворищі, спішившись, зняв з голови шапку і довго стояв непорушно, відразу постарілий, почорнілий на виду, прибитий несподіваним горем. Відчував, як щось пече його зсередини, ніби замість серця хто поклав у груди важкий розжарений камінь, а гіркота здушила горло, мов холодний зашморг.

Затуманеними очима дивився на купу головешок і ніби бачив сумні, заплакані очі матері, Златки, Стехи, дідуся… Де вони? Що з ними сталося? Чи живі, чи загинули? А якщо живі, то куди повели їх людолови? Невже погнали у неволю? Невже їм судилася така ж доля, якої він звідав на чужині?

В його грудях заклекотало глухе ридання. Він розумів, що від сьогодні його життя піде новим руслом і що на цій новій дорозі на нього чигають не тільки злигодні й поневіряння, а й кров та смерть. Він присягався в душі зробити все можливе й неможливе, щоб відомстити своїм кривдникам — Юрію Хмельницькому та Іванові Яненченку, а також тому, хто направляв їх на це чорне діло, — великому візирові Кара–Мустафі. Не відав, як він це зробить, де й коли зустріне своїх ворогів, але знав твердо, що або сам загине, або ж покарає їх!

Все в його душі перекипіло. Вона ніби вигоріла і стала пустельною і кам’яною. Тут, на чорному попелищі, втративши враз найрідніших