Дмитро Білий - Басаврюк ХХ

притискуючи до живота зошит, вибіг на шлях. Назустріч мені неслися чорні вершники. Я спробував висмикнути кільце з гранати, але не зміг і впав обличчям у землю, втративши свідомість…

Прийшов до тями на ліжку в селянській хаті. Біля мене сидів Люлька. Він розповів, що йому вдалося розшукати решту загону, і вони тиждень шукали нас. Коли вже надія була втрачена, козаки почули постріли й вибух. Вони бачили, як я вибіг з лісу на шлях, і були впевнені, що я тікаю від червоних. Мені перев’язали рани й відвезли на лісовий хутір до старої знахарки. Майже два місяці я був на межі між життям і смертю. Що з нами трапилося насправді, я не став розповідати. Коли запалення посилилося, я, відчуваючи, що можу померти, наказав Люльці доставити закривавлений згорток через лінію фронту до начальника контррозвідки при Головному.

Через декілька тижнів я почав одужувати. Знахарці вдалося мене врятувати. Місцеві повстанці передавали новини про війну. Тисячі червоних загинули над Віслою. Армія деякий час трималася над Збручем, а потім була інтернована в польські табори. Україна, знов у котрий раз, була поділена між Росією та Польщею. Люлька так і не повернувся, з ним щезла й моя знахідка. З часом намагався запевнити себе, що цей ліс, і палац, і жахлива загибель моїх козаків були маренням. Наприкінці грудня я перейшов через Збруч і опинився в одному з таборів для інтернованих. Моя служба вже була не потрібною.

Наступні п’ять років минули для мене досить спокійно. Я знов працював інженером у Югославії. Мирні роки, спокійне й досить забезпечене життя поступово заступали в моїй пам’яті моторошну війну в Україні. А жах, який я пережив у палаці, усе більше ставав далеким, напівзабутим маренням.

Я жив у невеликому сербському містечку Смедерево і працював на будівництві залізниці. У грудні 1925 року до мене приїхав пан Петро Бойчук і передав пакунок, у якому був щоденник, знайдений мною у палаці.

12

Полковник замовк. Я озирнувся на Кожуха. Той уважно дивився на полковника. Отець Василь похмуро перебирав вервиці. Петро Бойчук сидів з суворим і непроникним обличчям. Мені було трохи ніяково. Я не знав, як мені ставитися до розповіді полковника. Першим порушив мовчанку галичанин:

— Вважаю, панове, що прийшла моя черга розповісти про те, якими шляхами потрапив до мене цей зшиток. Знаючи вас як випробуваних борців, буду відвертим. Я належу до організації, утвореної зразу після визвольних змагань. Вона складається зі старшин нашої Армії. Без сумніву, ви знаєте про неї та її керівника. Певний час я займався розбором документації відділу контррозвідки Головного Отамана. Серед інших документів мені до рук потрапив і щоденник, про який щойно розповів полковник. Його текст дуже зацікавив мене, і після консультації з нашим керівником я отримав дозвіл більш докладно дізнатися про історію цього документа. Доповідна нотатка, додана до щоденника, повідомляла, що його доставив до контррозвідки козак за наказом полковника Дмитра Гая. Далі мені вже було неважко відшукати полковника в Югославії. Після того, як полковник прочитав щоденник і розповів про події 1920 року, ми вирішили, що натрапили на ключ до дуже важливої таємниці, яка може багато що прояснити про трагедію нашої нації. Тому було вирішено продовжити необхідні пошуки й залучити до них ще двох — трьох рішучих і надійних людей. Проте остаточно ви зрозумієте, про що йде мова, коли ознайомитеся з текстом цього зошита.

З цими словами Бойчук взяв невеликий чорний саквояж, відкрив його й дістав зошит, який так докладно описав полковник.

— Наскільки я знаю, панове, не всі з вас добре володіють польською мовою. Тому дуже прошу ознайомитися з ним. Утім, пан Балковий історик і, можливо, він зможе дати оцінку цього документа.

Я взяв протягнутий мені зшиток. Майже посередині він був простромлений наскрізь. На зворотному боці чорніли плями. Я механічно подивився ца полковника. Ніхто не зважав на час. За вікном сірів ранок, але спати не хотілося. Відчуття того, що ми всі вже перейшли межу, яка відділяє нас від минулого і приєдналися до трагічного призначення, що наздогнало полковника тієї осені, лякало і збуджувало водночас. Я не хотів вірити цій божевільній розповіді, я хотів вернутися до затишних подебрадських кав’ярень, до лекцій і бібліотек. Але щоденник був у мене в руках і я знав, що примарний спокій, за який я так чіплявся цей час, щез для мене назавжди. Ще раз подивився на отця Василя та Кожуха— вони сиділи напружені й зосереджені, боюся, що вони відчували те, що і я.

Я розкрив зшиток і почав читати вголос, відразу перекладаючи з польської.

Щоденник

1913 рік

11 квітня

Я знов у батьковому маєтку. Берлінське життя, навчання, Гретхен тепер здаються далекими, напівзабутими й нереальними. Немов я нікуди й не виходив з цього палацу. За останні чотири роки батько зміг його перебудувати, зробити більш сучасним, але в цих стінах, як і раніше, відчувається давнина. Вона проступає крізь нові шпалери, відбивається в скляних дверцятах, замовлених у Варшаві меблях. Утім, цілком можливо, що я це навмисно вигадую, бо після університетського життя тут запросто можна загинути з нудьги. Навколо божевільні ліси, безземельні селяни, наймити, нескінченні торги за оренду, вирубку лісу, вічне збирання відсотків до земельного банку… Що мені залишається в цьому чужому й байдужому до мене краї? Хіба що тільки спогади й цей щоденник.

12 квітня

Сьогодні перебирав книги в батьковій бібліотеці. Філософи, містики, теологи й божевільні. Скільки томів і нескінчених шукань, прозрінь і розчарувань. Пам’ятаю слова професора перед моїм від’їздом з Берліна: «Ти ніколи не станеш німцем, ти ніколи не станеш філософом, і це тебе врятує». Пам’ятаю, що я запитав його: «А що врятує Вас?» Професор засміявся й відповів: «Те, що я став німцем і філософом».

Тільки зараз відчуваю, як мені не вистачає професора і його сентенцій.

13 квітня

Сьогодні мав розмову з батьком. Відносини, як завжди, підкреслено ввічливі, — ми й зараз намагаємося зрозуміти, хто ми є один для одного. Дивився у вікно. Зелені дерева й нескінченний дощ.