Юрій Павлович Винничук - Місце для дракона
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Беатріче, Беатріче, я йшов до тебе багато років. Дивися – одежа моя зотліла, ноги мої порепали, вуста мої висохли, очі мої запалися, очі мої зчорніли, очі мої горопашні…
– Ні, ні, ти помер! Ти помер так давно, що я вже й забула. Ти не міг повернутися. Ти лише тінь, яка чомусь рухається сама по собі.
– Беатріче, засвіти і побачиш – я не тінь!
Беатріче запалює свічку.
– Так, ти не тінь. Але ж ти вмер. Вмер давно.
– Хіба?… Я вже не пам’ятаю цього. А ти… ти мої вірші… пам’ятаєш?…
– Так.
– Розкажи хоч один…
– «До мене прилинь, Беатріче моя…»
Все її тіло гойдається, свічка гойдається, і кімната гойдається.
– «До мене прилинь, Беатріче моя…»
Тоді він рятує її:
– «Де маки цвітуть і птахи співають…»
І їй так ніяково, їй здається, що це вже не вона, бо тая Беатріче, якій присвячено стільки сонетів, померла в один день із їхнім творцем, їй хочеться казати йому щось таке лагідне і тепле, але вона не може відшукати слів.
– Ти повернувся? – питає вона, бо нічого іншого не спадає на думку.
– Я повернувся до тебе, тільки до тебе.
– Звичайно, я вже не та. Ти міг повернутися лише до мене, а не до поезії, бо в мені вже немає поезії. Подивися на мене – я вже не крию в собі нічого таємничого, я вже стала такою звичайною і непомітною, як і оце от крісло, на яке ти сів, як оцей от стіл, на який ти поклав свою руку. І до того ж я відчуваю голод і мені зимно.
Тоді він виймає з-за пазухи засохлий хліб і подає їй:
– Бери. Коли я до тебе йшов, мені подавали милостиню. Я не відмовлявся, я не хотів їх образити.
Беатріче гризе хліб, а може, свою старість, неміч свою…
А він розламує костура, трощить свої дерев’яні мешти і розпалює вогонь. Полум’я потріскує, облизується і вихлюпує по краплині тепло.
– О Беатріче, там, в небутті, я думав про тебе. Шукав у своїх віршах правди. Ти кажеш, що вже нема в тобі нічого таємничого… Але це не так. Для мене ти така ж таємнича, як і раніш. Адже я ніколи тебе не бачив оголеною. Не цілував. Я любив тебе, але не торкався. Ти оголювала своє тіло перед стількома… Тільки я, я один тебе не бачив. Я згадував свої вірші і бачив, що обманював сам себе. Я ліпив твій образ з уяви. У моїх віршах про тебе є все, і тільки тебе нема. Тоді я зрозумів, що мушу тебе побачити всю, яка ти є, і поставити все на свої місця. І тому я повернувся. Пройшов далеку дорогу, щоби уздріти твоє тіло…
Беатріче жахається, кришки хліба сиплються їй з губ, руки тремтять, вона затуляє вуста, щоб не скрикнути.
ДЕСЬ ДАЛЕКО-ДАЛЕКО, КУДИ ВЖЕ НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ СПОГАДИ, ПАДАЄ ДОЩ…
– Ні-ні, як ти посмів?!
завтрапомиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся
Кум-кум озерце, сюр-сюр трава.
завтра завтра завтра порубаю стола порубаю крісло
завтра завтра завтра нагрію води помиюся
– Беатріче, я пройшов таку дорогу, я весь зотлів, я весь як збитий в купу порох. Вітер дмухне – я розвіюся.
Знову свербить стегно, ах як воно свербить, спітніле, слизьке стегно, станеш на нього – послизнешся, вода заллє рот – захлинешся
В РОТІ РОЗКВІТНЕ СКЛЯНА ТРОЯНДА
Рожевий човен посеред води, і я в човні. Лози над берегом. Птахи. ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ – ЯКА Я ПРЕКРАСНА, ЯКА Я ХУПАВА! Там, де маки цвітуть, там, де птахи співають. ТІЛО МОЄ – МОВ СОНЦЕ – ОЧІ ЗАСЛІПЛЮЄ. Молодий Дж. від надміру любові такі шалені перегони – втечу втечу втечу
– Беатріче, зжалься наді мною!
– Господи! Як ти можеш таке просити! Як ти смієш?
– Беатріче, я не бачив твого тіла, я не бачив його ніколи. Дай провести по ньому рукою і цілувати там, де проведу рукою!
– Змилуйся! Як ти можеш? Я не дозволяю просити в мене таке. Минуло стільки років. Давно вже ніхто не бачив мого тіла, навіть дзеркало.
Ах, як я покажу йому себе? Я стара і така страшна. Шкіра моя зморщилася, вся в пухирцях. Куди позникали золотаві волосинки, що її вкривали? Вони посіріли і посмутніли… колір мого тіла став білий-білий, наче папір… такий неприємний колір… ноги вкрилися бридкими синіми жилками…
– Беатріче, ти не проженеш мене, ти пожалієш мене.
– Звідки тобі відомо, чи я пожалію тебе? Ти гадаєш, я плакала, коли конав молодий Дж.? Або коли вмирав мій чоловік? Ні, я не плакала…
– Не наговорюй на себе, Беатріче. Все це неправда. Я бачив, як загинув молодий Дж. М. Його було убито!
– Неправда! Він помер у моїх обіймах!
– І ти ридала за своїм чоловіком і губи свої кусала!
– Неправда! Я його ненавиділа!
– Ха-ха-ха-ха! – він сміявся.
– Іди геть! Я не хочу тебе слухати! Іди геть!
– Беатріче, схаменись!
Вона розмахувала руками, вона метнулась до дверей, і раптом сорочка її зачепилася за щось, і благеньке полотно розірвалося і сповзло з неї, і блиснуло її тіло, наче стилет.
– А-а-а! – закричала в розпачі.
… а він розкритими від подиву очима пив її тіло – молоде помаранчеве тіло, ще ніким не надкушене, таке гладеньке, мов алебастр, таке солодке і таке палюче.
– Це не я! Не я! – кричала вона від жаху. – Я стара і мерзенна! Це не моє тіло! Хто мене підмінив?
А він:
– О ні, це ти, це ти – я знаю! Такою тебе я бачив у снах! Ти така, як я хотів!
– Не дивись на мене! Заради всього святого не дивись! Це не я! Це жарти диявола! Моє тіло заповзло салом, воно побіліло і обвисло! Це все диявол!
Але він уже стояв на колінах, і обмацував її руками, і шепотів молитву чи вірші свої, вона вже не чула, раптом голова пішла обертом, і повалилась вона додолу, все ще не розуміючи, як її старе і плюгаве тіло раптом омолодилося.
… ні-ні, я не хочу починати все спочатку
… молоде тіло… молодий Дж…
… молодий чоловік… знову ці вірші…
Іди геть, дияволе, Я…
Іди геть, дияволе, НЕ ХОЧУ…
Іди геть, дияволе, ОМОЛОДЖУВАТИСЬ…
Іди геть, дияволе,
І ДО ТОГО Ж Я РОЗУМІЮ: ВСЕ ЦЕ ДИЯВОЛ! Іди геть, дияволе, твої жарти надто жорстокі…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місце для дракона», після закриття браузера.
