Герберт Уеллс - Машина часу

настрій. Утім, я хутенько переконався, що можу розраховувати лише на дуже малі дози: ніколи раніше мені не доводилося зустрічати більших ледарів, причому здатних стомлюватися миттєво, ніж ці чоловічки.

Занепад людства

У моїх маленьких господарях найбільше вражала одна дивна риса: цілковита відсутність зацікавлення в будь-чому. Вони нагадували безтурботних дітей: підбіжать до мене, зупиняться, глипнуть, поахають і тікають у пошуках нової іграшки. Обід, а разом із ним і мої перші спроби зав’язати з ними розмову скінчилися. Раптом, уявіть собі, я помітив, що в залі нікого не зосталося з тих, хто оточував мене спочатку. Але, як не дивно, я теж доволі швидко втратив будь-яку цікавість до цих чоловічків.

Угамувавши голод, я через портал вибрався надвір. На кожному кроці мене зустрічали люди майбутнього; якийсь час вони йшли слідом за мною, балакали та сміялися – безсумнівно, на мою адресу, – посилали привітальні жести і знову залишали мене наодинці з моєю власною долею.

Був тихий вечір, коли я вийшов із зали; навколишня місцевість була залита теплими променями призахідного сонця. Але все здавалося дивним і не було схожим на той світ, у якому я жив дотепер, навіть квіти. Великий будинок, із якого я вийшов, розташовувався на схилі широкої річкової долини, але Темза відхилилася, імовірно, на милю від свого нинішнього русла.

Я вирішив зійти на вершину пагорба (милі на півтори від того місця, де я був), щоб глянути з височини на нашу планету у вісімсот дві тисячі сімсот першому році, бо саме цю дату показували стрілки циферблата моєї Машини часу.

Дорогою я дуже пильно розглядав усе, що мене оточувало, намагаючись знайти розгадку того стану руйнації, у якому перебував цей колись чудовий світ. Зізнатися, у мене вже не залишилося жодних сумнівів стосовно того, що ця пишнота переживала занепад.

Трохи далі, на пагорбі, я побачив величезну купу з уламків граніту, скутих масивними алюмінієвими смугами, а за нею – цілий лабіринт стрімких мурів і купи розколеного каміння. Між камінням густо росла напрочуд гарна рослина (можливо, кропива) із чудернацьки забарвленими брунатними листками, які, однак, не могли завдавати опіків. Це були, мабуть, залишки якоїсь великої споруди, але навіщо вона тут, я поки не второпав. Згодом я зробив одне дуже дивне відкриття. Але про це розповім трохи пізніше.

Спостерігаючи за краєвидом із тераси, на якій я зупинився відпочити, звернув увагу на те, що маленьких будівель ніде не було видно. Цілком імовірно, що й окремі помешкання, й окремі господарства вже зникли. То тут, то там здіймалися величезні будинки, схожі на палаци, але будиночків і котеджів, настільки характерних для нашого англійського ландшафту, більше не існувало.

«Комунізм», – подумав я.

Слідом за цією думкою негайно ж з’явилася інша.

Я глянув на маленьких людей в однакових м’яких убраннях, які йшли за мною, і мені раптом впало в око, що в них були ніжні безбороді обличчя і якась дівоцька округлість форм. Мабуть, навіть дивно, що я раніше не помітив цього. Але навколо мене все здавалося дивним. Хай там як, але тільки тепер я помітив, що між чоловіками й жінками майбутнього немає жодної розбіжності – ні в одязі, ні в статурі, ні в поведінці. Ці маленькі чоловічки були однаковими. І діти були точнісінько як батьки, тільки дещо менші. Я також дійшов висновку, що діти майбутнього відрізнялися дуже раннім розвитком, принаймні фізичним, і згодом мав багато нагод переконатися в справедливості своєї здогадки.

Достаток і безпека, у яких жили ці маленькі люди, навіювали мені думку, що яскраво виражена схожість між статями являє собою природний наслідок саме таких умов життя. Сила чоловіка, ніжність жінки, сім’я, розмежування праці – це все є доконечно потрібним у добу фізичної сили. У густо населеній країні багатодітні родини являють собою радше зло для держави; натомість там, де насильство становить рідкісне явище, де життя потомства забезпечено, немає потреби в існуванні сім’ї – і в результаті неминуче зникають розбіжності між функціями чоловіка й жінки у вихованні дітей, а також пов’язаний із цим поділ на статі. Навіть у наш час ми бачимо деякі ознаки цього процесу, але в далекому майбутті цього досягнуть остаточно. Такими були тоді мої висновки. Пізніше я переконався, що дійсність далеко перевершила їх.

Міркуючи про це все й поглядаючи навкруги, я звернув увагу на гарненьку маленьку будівлю, щось подібне до колодязя під куполом. Мимохідь я подумав: хіба не дивно, що криниці й далі існують навіть у такому віддаленому майбутті, – але довго не переймався цією думкою.

Далі, у напрямку вершини пагорба, уже ніяких споруд не було, й оскільки я крокував занадто швидко для маленьких людей, то незабаром залишився сам-один. Відчуваючи дивне почуття свободи і якийсь особливий ентузіазм, я сміливо йшов уперед.

Діставшись вершини, я побачив лаву, зроблену з якогось невідомого мені жовтого металу. У деяких місцях лава була поїдена червонуватою іржею й покрита м’яким мохом; поруччя лави, що зображували голови грифонів, були обламані.

Я сів на лаву і став милуватися неосяжним світом, що розпростерся перед моїм поглядом у промінні призахідного сонця.

Картина, варто сказати, була разюче прекрасною. Сонце повільно ховалося за обрій, і весь захід був охоплений золотим вогнем. Подекуди виднілися горизонтальні смуги, пурпурні й малинові. Унизу лежала долина Темзи; річка струменіла, наче цівка розтопленої сталі.

Я вже оповідав про велетенські палаци, порозкидані усюди серед пишної зелені. Деякі з цих палаців уже перетворилися в руїни, інші ж, як і раніше, були заселені. То тут, то там немов із землі виростали білі й сріблисті статуї, різкі вертикальні лінії якогось обеліска. Жодних огорож і ознак власності, жодних слідів землеробства я не помітив. Уся земля перетворилася на один великий сад.

Розглядаючи таку надзвичайну картину, яка постала перед моїми очима, я намагався знайти пояснення всьому, що бачив. (За якийсь час я переконався, що моє осмислення побаченого було занадто однобічним і що в ньому крилася лише половина правди.) Після тривалих роздумів я дійшов ось якого висновку.

Швидше за все, я бачив людство в еру його деградації. Червонуваті смуги заходу сонця навели мене на думку про занепад людської цивілізації. Зненацька для себе я став свідком вислідів нашого теперішнього соціального ладу та суспільної діяльності. Я вирішив, що це все були цілком логічні наслідки. Силу породжують тільки нестатки; забезпеченість натомість призводить до слабкості. Постійна робота над поліпшенням умов життя – саме в цьому й полягає справжній поступ цивілізації, котрий робить життя дедалі