Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

свого хазяїна, волів залишитися невпізнаним, проводив пана туди, де на нього очікували.

– Згідно з правилами турніру, – почав один зі зброєносців, – я, слуга лицаря Бріана де Буагільбера, посланий ним, щоб вручити вам коня та зброю, які служили йому під час змагання. Ви можете залишити їх собі або вимагати грошовий викуп.

– Від вашого господаря я нічого не візьму, – відповів переможець. – Перекажіть йому, що наш двобій ще не закінчено.

– Нам також доручили, – виступив уперед інший зброєносець, – запропонувати хороброму лицареві по сто золотих монет викупу за кожного з коней та обладунки.

– Я прийму половину цієї суми, – відповів Лицар, Що Втратив Спадщину. – Решту поділіть між собою та віддайте іншим слугам.

Повернувшись до свого шатра, він, осміхаючись, покликав слугу:

– Досі, Гурте, ти чудово виконував роль мого зброєносця та прислужника. Я хочу нагородити тебе за всі небезпеки, що їх ти зазнав, прийми, зроби таку ласку, ці десять золотих за ретельність і відданість…

– Так я тепер багатий! – вигукнув, зрадівши, свинопас.

– …А цей ось мішок із золотом негайно ж віднеси в Ашбі. Відшукай там Ісаака з Йорка. Нехай із цих грошей він візьме те, що належить йому та його родичеві.

– Усе буде точно виконано! – Гурт поцілував лицареві руку, узяв шкіряний гаман і залишив намет, міркуючи: «Не бути мені саксом, коли не змушу клятого єврея запросити рівно третину!»

…У покої, прикрашеному по-східному пишно, на вишитих шовком подушках лежала Ревекка, мовчки стежачи ніжним і тривожним поглядом за своїм батьком. Невимовно засмучений, схвильований, Ісаак походжав перед дочкою, час від часу сплескуючи худими руками і закочуючи очі.

– О небо! – вигукував він. – Праведний Господи! Півсотні монет вирвав у мене своїми пазурами цей ненаситний тиран! Яке він має право?

– Але мені здалося, батечку, – промовила Ревекка, – що ви самі охоче віддали це золото принцеві Джону.

– Так само охоче, як у Ліонській затоці я одного разу викинув за борт крам, щоб полегшити корабель під час бурі… Щоб його вразила кара єгипетська! Мало того, що наше плем’я блукає по всьому світі, так нас іще грабують і змушують радіти й дякувати…

– Однак без нас їм не обійтися, – заспокоювала старого дівчина. – Навіть сьогоднішній прекрасний турнір не відбувся б без твого бажання і грошей. Так чи інак, усе втрачене золото повернеться до твоїх скринь…

– Не все! – заперечив Ісаак. – А кінь, а розкішні обладунки – мій бариш від угоди з Хайрамом, який я у хвилину слабкості віддав невідомому юнакові? Проте він був добрий до мене, а можливо, врятував мені життя…

– Це гріх, батьку, – каятися за добрі почуття, – насупилася Ревекка.

– Справді, – старий жваво обернувся до дочки, – однак я не маю ані найменшої впевненості в тому, що навіть найблагородніші лицарі зазвичай повертають свої борги.

Слуги тим часом поставили на круглий столик із чорного дерева дві запалені лампи і почали неквапом накривати до вечері. Невдовзі один із них вийшов і повернувся з повідомленням, що на пана чекає відвідувач. Ісаак відставив глечик із грецьким вином і звелів Ревецці затулити обличчя покривалом.

Двері відчинилися. До покою увійшов Гурт і зупинився, не знявши шапки й роззираючись навсібіч.

– Чи ти Ісаак із Йорка? – запитав підозрілий гість.

– А ти хто такий?

– Чи тобі не однаково, з якої річки припливе до тебе золота рибка?

– Ти приніс гроші? – старий квапливо зробив крок до Гурта. – Хто тебе послав?

– Лицар, Що Втратив Спадщину. Кінь уже стоїть у твоїй стайні. Що винен тобі лицар за все інше?

– Я ж казав: це по-справжньому добрий юнак! – вигукнув захоплений Ісаак. – Скуштуй вина, посланцю… Скільки ж там у тебе в гамані монет?

– Вісімдесят золотих.

– Небагацько… – Жадібність запекло боролася у старому з великодушністю, але остання все ж таки перемогла.

Поки Ісаак писав розписку, свинопас без церемоній вицмулив іще один кубок, схвально гмикнув і кивнув слузі знову наповнити посудину. Потім засунув шматок пергаменту за підкладку пошарпаної шапки і, не попрощавшись, залишив кімнату.

Не встиг він ступити за поріг, як гаряча жіноча долонька міцно схопила його за руку й повела темним коридором. Гурт вирішив, що це діє невидане вино, якого йому досі не доводилося куштувати, і не дуже опирався, поки його не притисли до стіни передпокою, освітленого тьмяною лойовою свічкою.

– Тихіше, друже, – шепнув привид срібним голосом. – Мій батько пожартував… Скільки ти йому віддав?

– Вісімдесят золотих. – Уражений свинопас нарешті впізнав Ревекку.

– Ось тобі гаманець, – сказала дівчина, – у ньому сто монет. Візьми собі двадцять, решту віддай лицареві. Я зачиню за тобою двері. Будь обережний на міських вулицях. Мерщій…

Коли за Гуртом захряснулася брама, він іще довго стояв у нічній тиші, почісуючи потилицю та бормочучи:

– Десять монет від мого пана і ще двадцять від янгола небесного! Гарний день! Якщо так буде й далі – кінець твоїй неволі, свинопасе! Заплачу викуп, здобуду меча і служитиму молодому панові до самої смерті, не ховаючи більше ні від кого ні свого обличчя, ані імені…

Дорога просто від околиці Ашбі спускалася в темну глибоку улоговину, що густо заросла ліщиною та кучерявими дубами. З містечка долинав віддалений шум гульні – крики, сміх, дика музика, і це трохи непокоїло Гурта. Він пришвидшив кроки, щоб якнайскоріше вибратися на відкрите місце.

Однак усе сталося інакше. Щойно свинопас досяг колючого чагарника, на нього накинулися й миттю скрутили руки за спиною, збивши з нього шапку разом із розпискою Ісаака. Виявилося, що чоловіків двоє, і їхніх облич Гурт навіть не встиг розгледіти.

– Тягніть його до лісу! – наказав один із розбійників. – Звільнімо хлопця від зайвого вантажу…

Компанія, у якій проти свого бажання опинився пригноблений свинопас, зупинилася на глухій галявині, де до неї приєдналися ще двійко забісованих злодіїв у масках, озброєні мечами й важкими кийками.

– Скільки при тобі золота, волоцюго? – один із них грубо схопив Гурта за плече.

– Де ти бачиш волоцюгу? – похмуро відповів Гурт. – Маю тридцять власних монет; я збирав їх упродовж тривалих років, аби сплатити викуп Седрикові Саксу. Якщо ти, розбійнику, хочеш опинитися на його місці, бери гроші та відпусти мене…

– Брешеш! Тут у тебе ще цілий мішок золота!

– Відібрати! – почулося зусібіч.

– Це гроші мого пана. Я їх несу від єврея Ісаака з Йорка; решту вам знати не варто.

– Ти диви, – пробурчав розбійник. – Хто ж він, твій пан?

– Лицар, Що Втратив Спадщину. Він здобув це золото своїм списом…

– Це той невідомий лицар, котрий виграв приз на сьогоднішньому турнірі? Та ще й виваляв у пилюці баронів? А тебе як звати?

– Сказати вам це – все одно що