Ганна Хома - Львів. Смаколики. Різдво

після дострокового завершення свята… А Орися просто здвигнула плечима: було душно, ми всі трохи випили, подумаєш, пороздягалися, нічого страшного не сталося, заспокойся, можна подумати, ти не крутиш у мене за спиною роман з котроюсь зі своїх колег, це, звісно, жарт, заспокойся…

Реабілітовуватись в очах родичів і друзів не став. Навпаки, віддалився від усіх, спробував поринути з головою в роботу, але футбол з його купівлею-продажем гравців викликав тепер огиду, і, щоб насолити футболістам, він став менш скрупульозно ставитися до своїх бухгалтерських обов’язків, розумів, що це смішно (футболістам від помилок у його звіті ні тепло ні холодно), але нічого не міг із собою вдіяти, мусив хоча б комусь насолити. Це не пройшло повз увагу начальства, його дедалі частіше викликали у кабінети на розмови, дорогою додому він дедалі частіше заходив у найближче кафе перехилити чарчину…

Тему чужих чоловіків у їхній спальні і він, і Орися обходили, вони наче жили як усі, перетиналися на кухні й перед телевізором, розмовляли про те про се, лягали спати разом, навіть інколи займалися сексом, але він дедалі частіше прокидався вночі від власного крику і йшов спати вниз, у вітальню, аж поки повністю не переселився туди разом зі своєю подушкою і ковдрою. А на столику біля дивана оселилася пляшка…

За рік такого життя йому здавалося, що він опинився на самісінькому дні болота і вже ніколи не випірне на поверхню.

Як мало він тоді знав про життя на дні!

Одного ранку, який нічим не відрізнявся від інших, хіба було трохи вітряно й морозно, він прокинувся, випив кави, того разу без коньяку, і сказав світловолосій жінці, яка чомусь досі звалася його дружиною, що подає на розлучення.

Вона стенула плечима. Поки квартира в кредиті, ніякого розлучення не може бути. У відповідь він розсміявся їй в лице. Це питання вирішене й обговоренню не підлягає. Вона здивовано звела брови. Ніколи раніше він з нею так не розмовляв. Кредитний договір був оформлений на неї, бо вона мала стабільну офіційну зарплатню, а платив, звісно, він. Продати квартиру у кредиті важко, але можливо, сказав він їй. Треба тільки знайти покупця, який заплатить гроші, вони покриють кредит і віддадуть покупцю документи, а залишок коштів поділять порівну.

Тепер розсміялася вона. Вони розлучаться тільки після сплати кредиту. Їй потрібна компенсація за життя з алкоголіком. У нього є авто, тож нехай його забирає, а квартиру вона залишає собі. На правах законної власності. Якщо він проти, нехай подає в суд, але вона не радить цього робити. Серйозно. Вона зробить усе, щоб квартира залишилася їй. Усе.

Він казав, що авто і так його, а спільної власності подружжя ще ніхто не відміняв, але раптом придивився до неї уважно й нічого в ній не побачив. Узагалі нічого, що так любив…

Наступного дня він почав збирати документи. Але до суду так їх і не доніс…

Дзенькіт монет вирвав його зі спогадів. «Білі, — на слух зауважив подумки Тарас, киваючи. — Жаднюги…»

А от і гривні. Незважаючи на біль у скронях, він закивав активніше. Значно активніше. Проте на будь-які слова так і не спромігся.

Він був наймовчазнішим жебраком у світі. З тих, які могли говорити. І навіть з тих, які говорити не вміли.

Прохід під будинком № 3 до проїзду Крива Липа мав п’ять кроків у ширину, двадцять п’ять у довжину і мішанину різних надписів, оголошень, малюнків на склепінні і стінах. Протяги гуляли під аркою, де Тарас сидів на своєму законному місці. Місце щоденної праці. Протяги, люди і думки.

А один мудрий єврей казав: усе так не буде.

Годинник пробамкав першу.

Коли він уперше несміливо протягнув руку поблизу Краківського базару, голодний, як пес, на нього накинулись кілька циганів, що володіли цією територією на своїх законних правах. Тоді він про такі права не знав. І про такі закони.

Сьогодні він мав свою територію, справно платив данину, смиренно зносив дощ, сніг, спеку, холод, спрагу і голод. Той, хто сидів тут до нього, — статечний сивоволосий старець, символ жебрацтва цього міста, — пішов так само тихо, як жив. Туди, звідки не вертаються. Йому, новачку, пощастило. Це було грошовите місце. Одного дня він міг назбирати до ста гривень, правда іншого і двадцяти не було, але й Вікторович — затятий алкоголік із кількома білими гарячками в анамнезі, і наркоман-початківець з Винник, який вирішив подорожувати країною й чомусь далі Львова не посунувся, погоджувалися, що то була золота жила. Краще не придумаєш.

Це вони знайшли йому «роботу», і тепер він інколи заходив до них у двір біля Краківського базару, особливо по неділях, коли туди часто приходили якісь проповідники з протестантських церков і окрім проповідей приносили гарячу їжу у пластянках.

Двірничка з будинку, в підвалі якого він жив, закривала очі на його існування, бо він не впускав наркоманів, які теж облюбували цей підвал, поводився тихо, був ввічливий з усіма, ніде не смітив, ішов, коли ще всі спали і повертався, коли вже спали.

Але все так не буде. Зберуться мешканці і замкнуть підвал на ключ. Або хтось донесе у відповідні органи. Або приріжуть наркомани.

Конвульсії стихли. Але права рука досі була дерев’яна. Тіло після нападу буде відходити днів зо два. Збирати порожні пляшки й ритися в смітниках у пошуках макулатури і склотари ці два дні буде важче. І важче буде засинати у старому підвалі на вулиці Балабана. Будуть снитися жахіття. З минулого життя…

…Вбивали його у власній квартирі серед білого дня. Впустила їх дружина і чи то сховалася десь у кухні, чи спостерігала — він не бачив.

Пакет для сміття вони вибрали великий, на шістдесят літрів, не інакше. Цупкий, чорний і водонепроникний. Накинутий на голову, він залишав мало шансів для орієнтації на місцевості й мало повітря, особливо коли прилипав до мокрого обличчя. Але те, що збоку була стіна, він розумів чітко. І чомусь настирливо намагався доповзти до неї. Ніби це могло його врятувати.

Голову він прикривав однією рукою. Другу руку вони зламали одразу, коли він спробував витягнути мобілку.

Скільки їх було, він не встиг порахувати, вони швидко увірвалися до кімнати і повалили його на підлогу. Покликати на допомогу теж не встиг. Хоча… клич не клич, звукоізоляція у його квартирі була пречудова…

«Ти пам’ятаєш, як скинув мене з ліжка, ніби якусь шмату, пам’ятаєш? А я запам’ятав, добре запам’ятав. Ти її більше не отримаєш. Ні її, ні квартиру, це тепер наша квартира.