Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

Вона сіла біла Катрін, і Харпер одразу знущально помахав їй з іншого боку Залу. Дівчина придушила в собі бажання показати один жест, який би вказував, як далеко йому варто піти. Вище від нього сиділа група Відступників, Севен про щось тихо говорив їм. Рубі відвернулася, боячись, що її щоки зараз запалають вогнем.

Зрештою, в Зал увійшов Ректор, і всі замовкли. Верджил Пат був Ректором уже чверть століття. Саме за часів його керування Університетом почастішали напади демонів. Мабуть, тому цей ще не старий чоловік виглядав занадто втомленим, наче ніс на своїх плечах непосильний тягар.

-Доброго дня, – привітався він. Його голос, нічим не підсилений, донісся навіть до найдальшого закутка Залу. – Вас, мабуть, дивує, чому вас попросили зібратися тут сьогодні? Поясню.

Річ у тім, що недалеко від кварталу сталася прикра пригода. Нічний клуб «Стоянка» розвалився до фундаменту за декілька хвилин. У небезпеці були невинні люди. За попередніми даними, ніхто не постраждав. Хіба що у декого шок, але прогнози втішні, усі мусять прийти до тями.

Ледь чутний шепіт, наче вітерець, пронісся Залом.

Рубі знала, що мусили думати студенти. Хто? Чому? Як це стосується їх? Невже їх зібрали тільки через це?

-Знову-таки я випереджу ваші запитання, – дозволив собі посміхнутися Верджил. – Ви спитаєте, як це може стосуватися Університету? Я відповім: напряму. Річ у тім, – Ректор на хвилю замовк. – Річ у тім, що ця будівля не просто так припинила своє існування. Сюди доклали руку демони.

Подальші слова Верджила потонули в збудженому гаморі. Навіть, якби у Залі приземлився дракон, тримаючи в зубах філософський камінь, ефект був би не той. Наче забувши про Ректора, Професорів, Наставників, студенти уголос обговорювали цю неймовірну новину. Демони нападають на людей! Нищать фізично! Нечувано! Неймовірно!

-Тому, – ледь підвищив голос Ректор. – Якщо комусь із вас відоме бодай щось, раджу негайно повідомити мені або будь-кому із Професорів чи Наставників. Особливо це стосується тих, які проводили свій вільний час поза Кварталом.

Рубі боялася навіть пальцем поворухнути. Краєм ока вона бачила, як навмисне повільно підіймає руку Харпер, наче першокурсник, який хоче до туалету. Дівчина заплющила очі. Він нічого не доведе! Навіть з фото! Вона не зізнається! Не…

-Страж Пратт?

-Я перепрошую, – голос Харпера звучав так в’їдливо, що їй закортіло вимити вуха. – У мене є інформація про одну студентку, яка була там.

Ще один камінець у роздратований вулик. Студенти вставали з місць, щоб краще роздивитися, хто говорить. Зал хвилювався, наче море у грозу. Рубі ухопилася пальцями за лаву так, що аж нігті побіліли.

-У вас є докази? – голос Ректора не змінив своєї тональності – він був спокійним і врівноваженим.

На мить запала тиша. Сторожка, колюча тиша.

-Страж Пратт?

Рубі розплющила очі. Харпер порпався у кишенях, намагаючись знайти телефон, але, судячи з усього, йому це не вдавалося. Його обличчя червоніло все більше з кожною секундою тиші. А тоді…

-Ти! – Раптом заревів Харпер, зіскакуючи на ноги і тицяючи на неї пальцем. – Це ти! Де він?! Де? Поверни!..

-Страж Пратт, сядьте! – вперше підвищив голос Ректор.

Харпер гепнувся назад, захлинаючись від гніву. Верджил повернув голову до Рубі:

-Страж Ернандес? Що ви можете на це сказати?

-Поняття не маю, Пане Ректоре. Я уперше чую, що маю щось повернути цьому юнакові.

-Я так і подумав, – Ректор осудливо похитав голово. – Що ж… На цьому ми завершимо. Дякую.

Студенти заметушилися, а Рубі раптом відчула чийсь погляд. Інстинктивно смикнувшись у той бік, вона побачила Севена, який розглядав її над головою тієї дівчини з косичками.

Якусь мить вони дивилися одне на одного, а тоді він посміхнувся, приклавши пальця до уст на знак мовчання, і показав їй якийсь предмет, який вже довгенько вертів у пальцях. Рубі придивилася.

Це був телефон Харпера.